Розділ 1. Гроза над містом

Дощ насувався на місто з-за ріки. Спершу за сивою запоною зникли далекі квартали, потім розпливлися вогні набережної, і нарешті вода вдарила в шибки, на мить затуливши все, що лежало по той бік скла. Вітер гнав її навскіс, збирав у струмки, зривав із них дрібні краплі й кидав назад, угору. Внизу, біля підніжжя хмарочоса, ще можна було розрізнити освітлений навіс над входом і кілька автомобілів, які чекали пасажирів. Далі починалося мерехтливе місиво з червоних ліхтарів, білих фар та розтягнутих по мокрому асфальту рекламних барв.

Блискавка розколола небо далеко за рікою. На коротку мить проступили обриси мосту, темні прямокутники дахів, будівельні крани над недобудованою вежею. У скляних фасадах навпроти спалахнули десятки її відображень, і здалося, ніби гроза зайшла в місто одразу з кількох боків. Світло згасло, залишивши після себе жовтаві вікна, а грім іще котився понад дахами, наздоганяючи власне відлуння. До помешкання на одному з останніх поверхів він дістався приглушеним гулом, від якого ледь чутно озвався кришталь у барі.

Навіть о цій порі місто не збиралося спати. Уздовж ріки повільно сунув потік машин, на перехресті миготіли сині вогні, а на величезному екрані сусіднього будинку змінювалися обличчя усміхнених людей. Крізь дощ ті усмішки здавалися змазаними, проте реклама вперто обіцяла комусь нову квартиру, новий автомобіль і життя, якого неодмінно бракувало в звичних, сірих буднях. У вежі навпроти ще світилися кілька офісів. За одним із вікон прибиральниця штовхала перед собою візок, за іншим двоє чоловіків стояли над столом, схилившись над розкладеними паперами. Звідси неможливо було почути їхню розмову, і рухи людей нагадували беззвучне зображення на екрані.

Наступний порив ударив у скло так, наче хтось вихлюпнув на нього повне відро. Дороге подвійне засклення витримало удар без найменшого здригання, лише струмки побігли швидше, викривлюючи вогні. Уздовж вікон від підлоги до стелі тягнулися важкі темні штори, зібрані широкими складками біля стін. Ніхто не поспішав їх затуляти. Господар любив бачити, що діється надворі, особливо коли негода залишала його наодинці з роботою й позбавляла місто звичної виразності.

Вітальня займала стільки місця, що в ній без труднощів умістилася б простора квартира. Світло тут ішло переважно з прихованих ніш: ковзало вздовж дерев’яних панелей, вихоплювало край мармурової плити, затримувалося на бронзових деталях меблів. Темно-зелений оксамит крісел у глибині кімнати здавався майже чорним; винний колір великого килима проступав лише там, де на нього падало сяйво торшера. Над низьким каміном висіло полотно у старій різьбленій рамі. На ньому кілька вершників спускалися до броду, і біля ніг переднього коня лежало щось, чого при такому освітленні краще було не розглядати.

Усе було підібране зі смаком і коштувало стільки, що про ціну тут давно не думали. М’яка шкіра дивана не блищала, поліроване дерево не віддавало дешевим лаком, двері зачинялися без стуку. Поряд із сучасною акустичною системою стояла вузька шафа, зроблена майстром, чиє ім’я можна було знайти хіба в каталозі великого музею. На скляній полиці лежала невелика різьблена скринька; нижче, на окремій підставці, — срібна чаша з нерівним, начебто надкушеним краєм. Одна її стінка була трохи ввігнута, проте господар не дозволив виправити вм’ятину. Реставратор повернув річ у тому самому стані, в якому отримав, і більше до цієї розмови не повертався.

Людина, захоплена похмурою старовиною, затрималася б тут надовго. Розглядала б дрібне різьблення, темні полотна, срібло, яке навмисно не чистили до блиску, і подумки пересувала б усе це у власну оселю. Звичайний гість, спочатку вражений розкішшю, невдовзі починав шукати очима щось просте: залишену на столику газету, фотографію в рамці, вазон, недбало кинуту річ. Поглядові не було за що зачепитися. Навіть плед на бильці дивана здавався частиною заздалегідь продуманої композиції, яку незручно порушувати. Гість сідав на самий край крісла й чомусь говорив тихіше, ніж збирався.

Частину речей придбали на торгах, інші перейшли сюди з приватних збірок, де їх десятиліттями берегли від чужих очей. У документах були імена майстрів, дати, висновки експертів, іноді — давні власницькі печатки. Про людину, з мертвих пальців якої виламували срібну чашу, в паперах не згадувалося. Як і про те, чому скриньку колись довелося відмивати зсередини, а з полотна над каміном — зрізати нижню смугу разом із підписом художника. У вузькому пазі під скриньчиною кришкою досі лишилася темна кірочка, яку під час останньої експертизи прийняли за старий клей. Господар знав, що то кров, і пам’ятав, як вона туди потрапила. Саме тому кілька інших предметів, які будь-який колекціонер виставив би напоказ, зберігалися за глухими дверцятами.

Прибирали тут ретельно, стежили за температурою й вологістю, вчасно міняли фільтри. У повітрі стояв слабкий запах дерева та шкіри, а ближче до кабінету до нього домішувався сухий книжковий дух. Проте іноді, коли кімнати довго лишалися зачиненими, виникав інший запах — ледь відчутний, залізистий. Він зникав раніше, ніж людина встигала зрозуміти, звідки його принесло. Покоївка одного разу поскаржилася на вентиляцію, майстер перевірив систему й нічого не знайшов. Господар оплатив виклик, вислухав пояснення і відтоді наказав провітрювати помешкання тільки за своєї присутності.