Війна і Народження

Війна і Народження 

1.

  Все явилося немов сон... Спочатку була темрява...А потім... Вибух...Під покровом темної ночі, тмяний вогонь вогнеметів освітлив сотні, а то й тисячі воєнних металічних касок... Посипалися крики, вони кричали... Несамовито... В агонії... Згадуючи свою матір... Кричали «МАМА!!!». Вони кричали. Вони кричали в надії що вона немов ангел спуститься з небес і пригорне їх до себе...Вони кричали оплакуючи... Оплакуючи свої втрачені кінцівки.... Ноги.. Руки...Пальці...Все обливалося кровью... Чим далі вони бігли вперед, тим більше їх лягало... Тільки десь позаду... Десь там, де ще не було смертей... Де не було крові, де не було відірваних ніг... Кричали «ВПЕРЕД!!!»...Вперед... Вибух... «Хто може бути живий?!» подумав я.. «Джо! ДЖО! Я тебе бачу друже! Я ТЕБЕ БАЧУ! ТИ ЖИВИЙ... Я НЕ ВІРЮ СВОЇМ ОЧАМ, ТИ ЖИВИЙ... ДЖО... ні... »... Він не живий, ні, його міски тепер шматами приліпилися до мого тіла... Вони немов желе... Що я бачу... Раптом за моє пличе вціпилися!Це комндир! Хто як не він мені допоможе забрати мого друга звідси! ТАК! Командир! КОМАНДИР! «Якого біса ти тут стоїш рядовий! ВПЕРЕД! ВЕРЕ...» Боже ти мій...Командир.. Ви мертві... Знову крики.. Знову вони мені роздирають вуха, вони роздирають мені душу! НІ! НІ! НІ! НІ! НІ! Я НЕ ХОЧУ ЇХ ЧУТИ, НІ.... Хто мене штовхає вперед?! Я ЧУЮ ЯК МЕНЕ ШТОВХАЮТЬ! НІ! Я туди не хочу.. Хто це? Я хочу бачити обличча того хто мене штовхає! Боже! Я не бачу його обличча... ДЕ ЙОГО ОБЛИЧЧА?!... І знову вибух... Земля немов дощ рухнула на мене... Вуха заклало і крики змінилися пронизуючим і жахливо-огидним писком... Я завмер на місці... Все що я бачив тоді, це лише юрби солдат які з відкритими ротми бігли вперед... Бігли в вогонь який їх безжалісно пожирав і забирав їхнє життя... Я стояв... Мій тупий і пригальмований погляд старався охопити все... Я бачив як тліли тіла.. Бачив якогось хлопця, він лежав і по його брудному лиці стікали сльози. Він щось скрививши губи кричав, але я його не міг ніяк почути, як і все навкруги. Його ноги були відірвані. Я бачив як з його артерій бризкала кров. Він глянув на мене і протянув в своїй тримтячій руці окровавлену і пом’яту бумажку... Я був немов паралізований і позбавлений будь яких почуттів... Мій погляд дивився на нього до поки його рука не опустилася, а його повіки не закрилися... Раптом мене хтось схопив за плечі... Я не міг побачити його обличча, бо воно було повністю покрите грязюкою... Той хто мене схопив, немов хотів мене привести в почуття, я відчував як його тяжка лодоня ударялася в мою щоку... Слух немов до мене почав повертатися... Я віддалено почав щось чути... Я почав чути знову крики! Ні, вони знову повретаються! Солдат який тримав мене, щось відчайдуш кричав мені на вухо... І я нарешті почув: «ЛЯГАЙ! ЛЯГАЙ, ЧОРТ ЗАБЕРИ!». Він вхопив мене за шиворот і потягнув до долу... В декількох метрах від нас презимлилася мінометна міна... Нас присипало землею, але він одразу піднявся на ноги і далі тримаючи мене за шиворот потягнув за собою... Ми бігли. Я чув свист куль які пролітали повз нас. Все відбувалося так швидко немов у якомусь кіно... Тоді ми двоє впали в одну із воронок в землі. Він глянув на мене якимось розсіяним поглядом. Я досі не бачив його лиця. Воно було брудним, настільки брудним, що все що я міг бачити, так це лиш його білі очі і зуби які виднілися в його напів істеричній усмішці... Як раптом в нашу яму обрушився якийсь чоловік... На ньому була не така форма як у нас... Він почав розлючено кричати. Це був німець. НІМЕЦЬ. Він вихопив ніж і накинувся на мого товариша. Він вціпився йому в шию і вони обоє почали кочатися по землі, борячись за свої життя. «СТРІЛЯЙ В НЬОГО! СТРІЛЯЙ» кричав мені побратим. Мною знову оволодів страх. Мої руки тримтіли і я ніяк не міг їх взяти підконтроль. «СТРІЛЯЙ! ПРОШУ ТЕБЕ, СТРІЛЯЙ!» знову почув я крик. Моя рука потянулася до кобури з пістолетом. Я тримятчи направив дуло на німця. «СТРІЛЯЙ!» знову почув я... І я вистрілив... Німець завмер... Його рот залишився відкритим зберігаючи і надалі ту первісну жадобу вбивати, зберігаючи ту ненаситну жагу смерті... Мій товариш відпустив його шию і обезсилено впав біля нього... З його живота стирчала рукоятка ножа... Він щось тихо прохрипів мені і дістав з внутрішнього карману папірець. «Візьми його... Передай моїй смі’ї... Прошу тебе... Візьми...»... Пістолет випав з моїх рук і я на колінах приповз до його тіла. Я запам’ятав тоді його погляд... Той погляд... Сповнений болі... Жалю... Любові...Страху... Безнадії... Своїми тримтячими руками я взяв лист з його рук і прижавшись головою до його грудей, промовив лише одне слово «Пробач...»... Я чув в той момент як його серце сповільнювалось... Як в його грудях угасало життя... І все що я йому міг сказати в замін - це просте «Пробач»... Його подих завмер і я немов знову повернувся до справжнього світу... Я знову почав чути той крик і гамір який тут не згасав з самого початку... Біля мене була гвинтівка. Мене огортало якесь похмуре почуття, яке породжувало в моєму серці ненависть і невпинну злість. Я схопив гвинтівку і міцно стиснув її своїми кістлявими руками, і вискочив з ями в якій я залишився зовсім один. Я почав бігти. Бігти туди куди й всі. В той вогонь який пожирає все. Я біг і кричав. Кричав несамовито, дико з жагою помсти. Я біг тепер як і всі інші. Я злився з натовпом. В моїх очах тепер горіло теж саме полум’я як і в сотень інших... Вибухи повторювалися, невпинні кулеметні черги забирали на моїх очах десятки, а той сотні солдат... Настав той момент коли земля під нашими ногами пропала і все що залишилося це незчесленні турпи і калюжі з їхньої крові... Раптом в моїх очах потемніло... Я знову відчув той гучний дзвін в вухах... Тиша...Забуття...

2.

  Тоді прокинувся я від нестерпного смороду. Я тримав очі закритими і відчайдушно намагався уявити, що відкривши їх я побачу свою кімнату. Своє ліжко і фортепіано, на якому я так любив грати... Але відкривши очі, я побачив велетенського пацюка який виїдав одному із трупів очі... На своєму тілі я відчував щось тяжке...Здогадатися було вже не важко... Я зтрутив з себе труп і попробував піднятися... На моїх очах набігали сльози. Голову я тримав опущенною до низу... Я боявся підняти свій погляд вище...Але переборовши в собі страх, я поглянув... Вся земля була усипана трупами... Я бачив обгорілі рештки, бачив відірвані кінцівки, відчував нестерпний мертвий сморід і запах обгорілого м’яса... Куди б я не ступив - не було землі. Тільки тіла... Все в тілах... Мене огортала паніка, я не зтримав своїх сліз і заплакав... Я плакав немов немовля від якого забрали іграшу...Плакав так, немов мати в якої убили всіх її синів... Я був один. Я був один єдиний хто лишився живий... Я впав на коліна і підіймав голови всіх померлих. Я дивився на їхні обличча. Я хотів запам’ятати тих, з ким я йшов сюди... Кожного.. КОЖНОГО... Я ПОВИНЕН БАЧИТИ КОЖНОГО. Я підіймав і дивився... Як раптом я почув кашель... Я почув жалібливий стогін. Я зірвався з місця. Я хотів почути де він. ХТО. Я ступав трупами на звук. Я йшов. «Hilfe...Hilfe...» почув я. Тут в моєму серці, я відчув пронизуючу біль. Я зрозумів що, то був німець... Він благав про допомогу... Тоді я завмер на місці і стиснув свої кулаки в агонії і з переповненням якоїсь несамовитої злості. Але згодом я отямився. Я облишив ті погані думки і побіг на благання про допомогу. Підбігши я побачив що бідолаху засипало землею і трупами. Я почав розгортати цю груду і старатися звільнити його. Він весь час говорив тільки одне слово «Hilfe..», на що я на своєму ламаному німецькому міг відповісти тільки «Зачекай, друже»... Розгорнувши його тіло я, хотів допомогти йому встати.. Але зрозумів по його крикам, що в того перломаний хребет... Він весь час говорив до мене щось на німецькій... Я його не розумів, але поглянувши на свою бутилку згадав ще одне слово «Wasser». Вода.. То була вода. Німець тоді почав відчайдуш мені говорити: «Wasser.. ja-ja-ja-ja-ja... Wasser...». І тоді я зрозумів що він хоче води... Своїми тримтячими руками я незграбно напоїв його і попросив зачекати, але й не знав чи він мене зрозуміє... Я хотів найти щось, чим би зміг його витягнути звідтти... Я розумів що в нього був зламаний хребет. І преностити його було не розумним. Треба було найти хоть щось на що я міг би його покласти... Але повернувшись вже готовий його забирати, я найшов його вже мертвим... Він лежав з німим виразом лиця і заплющенними очима... Він лежав мирно і бездиханно... Тоді я сів біля нього і перд моїми очами знову ринули спогади... Вони накрили мене... Я схопився за голову і почав кричати. Перд моїми очима знову постала картина вчорашньої ночі...Я немов знову чув слова «ВПЕРЕД!» і «МАМА!!», вони зливалися в моїй голові. ВОНИ РІЗАЛИ МЕНІ ДУШУ. Я НЕ ХОЧУ ЇХ ЧУТИ, А ВОНИ ДО МЕНЕ ЗНОВУ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. Це й свист куль, вбухи мінометних мін. ЧОМУ воно мене продовжує переслідувати. ЦІ НЕ ЗЛІЧУВАННІ СМЕРТІ, КРОВ. РИДАННЯ. ЧОМУ ВОНО МЕНЕ Й НАДАЛІ ПЕРСІЛДУЄ. ГОСПОДИ...
В кобурі німця я замітив маузера... Він так спокусливо на мене дивився із кобури... Немов пістолет мав очі. Він дивився на мене і я відчував, як простий пістолет випромінює стільки злоби і бажання вбивати... Вбивати... Для цього він був і створений... Вбивати... Вбивати... Але зараз, дивлячись на нього, я його бачив не як безжалісного вбивцю, а як пістолет який може відпустити мої страждання і біль раз і на завжди. ТУТ я можу покінчити з цим РАЗ і НАЗАВЖДИ. Ці слова повторювалися в моїй голові. Вони немов заїлися там. «РАЗ І НАЗАВЖДИ» повторював я. «РАЗ І НАЗАВЖДИ»... Я немов із якоюсь спокусою і барінням почав витягувати пістолет із кобури вже помершого німецького солдата. Пістолет був охайно почищенний. На сонці він поблискував і переливася кольорами. Я зняв запобіжник. І почав підводити дуло до свого віска. Я відчув його холод на моїй шкірі. Смертельно-бездушний холод, який несе тільки смерть. Мій палець почав злегка зажимати курок. В ту хвилину, я почав відчувати стукіт свого серця. Він посилювався, кров в середині мене почала кипіти від неминучого... Як раптом я згадав про лист... Це лист того хлопця, який вчора мене врятував... Чорт забирай! Я навіть не знаю його імені... Рука з пістолетом опустилася на коліно і я з внутрішньої кишені дістав пом’ятий весь в грязуці листок бумаги. Незважаючи на все що він пережив, він і до зарашнього часу зберігав якусь охайність. Я почав не поспішаючи розгортати його. І перше що я побачив це в кінці листа слова: «З любовью, Роджер»... Роджер.. Його звали Роджером... Розгорнувши лист... Я почав його читати: