Розділ 26. Знову

Світанок у житловому блоці ніколи не був справжнім. Це була лише зміна інтенсивності люмінесцентного мерехтіння - від мертвотно-синього до брудно-сірого. Джон розплющив очі й відразу відчув, як у череп встромилися тисячі розпечених голок. Повіки набрякли так сильно, що розрізи очей перетворилися на вузькі щілини, крізь які світ здавався розмитим і ворожим. Кожен рух зіниць викликав ріжучий біль: нічне катування "Механічним апельсином" залишило по собі не лише випалену сітківку, а й пошматовану душу.

Він повільно, долаючи нудоту, сів на край ліжка. Перед очима все ще стояв той ідеально чіткий, цифровий образ: біла кухня, спокійні спини батьків і він сам - з ножем, рухи якого були настільки впевненими, наче він займався цим усе життя. Цей спогад, підкинутий Жахмейстером, тепер боровся з його власним - спогадом про вогонь, про дим, що роз'їдає очі, і про відчайдушний крик матері десь за стіною полум'я. Джон дивився на свої руки. Пальці, понівечені голками, тремтіли. Чи могли ці руки бути знаряддям такого холоднокровного вбивства? Чи міг він бути настільки майстерним актором, щоб забути власну жорстокість?

Фред сидів навпроти. Він не спав. Його обличчя в сірому світлі здавалося витесаним із мокрого крейди. Брат не питав, де Джон був і що бачив. На Майданчику не ставили питань, на які не хотіли чути відповідей. Але тиша між ними була натягнута, як дріт над прірвою.

- Ти кричав, Джоне, - прошепотів Фред, не піднімаючи голосу. - Не просто стогнав. Ти кликав батька. Ти вибачався так, наче виривав собі серце живцем. Ти благав їх не заходити на кухню.

Джон відчув, як по спині прокотився крижаний піт. Значить, підсвідомість уже почала приймати версію Жахмейстера. Брехня, впорснута вночі, пустила метастази. Він хотів крикнути, що це все монтаж, що він бачив фальшивку, але слова застрягли в горлі. Якщо він озвучить це, він дасть Жахмейстеру перемогу. Він просто встав, похитуючись, і підійшов до іржавого крана, підставляючи голову під струмінь крижаної, металевої на смак води.

- Сектор "А". Збір у Центральному атріумі через п'ять хвилин, - голос Жахмейстера розрізав гул вентиляції. Сьогодні в ньому не було звичної жовчної іронії. Він звучав низько, майже побожно. - Гра "Чиста совість". Час вивернути ваші душі навиворіт.

Шлях до атріуму здавався нескінченним. Тринадцять тіней, що колись були людьми, йшли коридорами, де стіни вібрували від роботи невидимих механізмів. Коли вони переступили поріг зали, навіть найстійкіші зупинилися. Центральний атріум перетворився на місце суду. У центрі не було жодних пристроїв для тортур - лише гігантський круглий стіл із темного, важкого дерева, відполірованого до стану чорного дзеркала. У цьому дзеркалі відбивалася кожна зморшка, кожен синець, кожен сполоханий погляд гравців.

Над кожним стільцем зі стелі звисав товстий мідний кабель у прозорій ізоляції, що закінчувався важким металевим обручем прямо навпроти грудної клітки гравця.

- Сідайте, мої стабільні ізотопи, - голос Жахмейстера наповнив залу, здавалося, сама підлога почала дихати цим звуком. - Сьогодні ми відкладемо скальпелі та голки. Сьогодні ми будемо шукати вашу істинну суть у найтемніших кутках пам'яті.

Джон посів своє місце. Щойно його зап'ястя торкнулися підлокітників, важкі магнітні захвати з глухим клацанням замкнулися, прикувавши його до стільця. Мідний обруч перед ним ледь помітно гудів, наповнюючись тьмяним синім сяйвом, від якого волосся на руках ставало дибки.

- Правила гри "Чиста совість" настільки прості, що в них неможливо помилитися, - продовжував Жахмейстер. Його фігура з'явилася на периферії зору, але він залишався в тіні. - Я ставитиму питання. Лише одне питання кожному. І ви маєте відповісти тільки правду. Мій детектор - це вершина інженерної думки. Він зчитує мікродилатацію ваших зіниць, електричний опір шкіри, хімічний склад поту та найменші коливання серцевого ритму з точністю до наномілісекунди. Система розпізнає брехню раніше, ніж ваш мозок встигне її сконструювати.

Він зробив довгу, болісну паузу, під час якої було чути, як №9 на іншому боці столу часто і рвано ковтає повітря.

- Тільки абсолютна, кришталева правда врятує вас від розряду. Якщо ви скажете правду - кабель залишиться холодним. Але якщо ви спробуєте збрехати, якщо приховаєте хоча б крихту гріха, якщо спробуєте обдурити мене або себе - цей обруч оживе. Двадцять два кіловольти прямо в серце. Миттєва очистка вашої заплямованої душі через термічне спалення плоті. Сьогодні виживуть тільки ті, хто не боїться власного відображення.

Джон дивився в чорну поверхню столу. Він бачив там своє спотворене обличчя і кабель, що висів над ним, як зашморг. Він підняв погляд то з жахом зрозумів - Марі нема. Він не бачив її із самого ранку. А це значить лише те, що...

"Слухай серце, а не динаміки", - згадалася її записка.

І в цей момент Джону відкрилася жахлива істина. Весь цей театр із "детекторами" та "біоритмами" був черговою грандіозною виставою. Жахмейстер не шукав правди. Він знав кожен їхній крок, кожну секунду їхнього життя. Йому не потрібні були факти, він не був слідчим. Він був режисером.

Ця гра була не на чесність. Вона була на переконливість.

Жахмейстер шукав не правду, а віру. Йому було байдуже, що саме ти скажеш. Головне - як. Якщо ти збрешеш так щиро, так натхненно, що твоя брехня стане реальнішою за істину - ти житимеш, бо ти став ідеальним актором у його метавсесвіті. Але якщо ти скажеш найсвятішу правду, але твій голос здригнеться від сумніву, якщо ти завагаєшся хоч на мить - ти мертвий. Жахмейстер вбивав за невпевненість, за страх, за погану акторську гру. Він хотів, щоб вони самі повірили у свою брехню настільки, аби вона заповнила порожнечу в їхніх душах.

Джон згадав відео з ножем. Жахмейстер хотів, щоб він повірив у вбивство. І зараз, напевно, саме про це він і запитає. Це була пастка: визнати себе монстром і жити як "ідеальний матеріал", або стояти на своєму і сподіватися, що правда про вогонь прозвучить для диявола переконливо.