Розділ 1

У Вальдені люди зникали рідко.

Зазвичай вони просто переїжджали, сварилися з родичами або вирішували більше ні з ким не спілкуватися. У невеликому місті навіть такі події ставали темою для розмов на кілька тижнів.
Але коли зникла лікарка Селеста Морен, ніхто не знав, що й думати.

Їй було сорок вісім років. Вона працювала в міській лікарні, жила сама в невеликому будинку на тихій вулиці й ніколи не давала сусідам приводів для пліток. Селесту знали майже всі. Хтось лікував у неї батьків, хтось зустрічав у лікарні, а хтось просто бачив, як вона щосуботи купувала квіти на ринку біля ратуші.
Вона не належала до людей, які одного дня залишають усе й поїдуть невідомо куди. Принаймні так вважали її знайомі.
Минуло три дні відтоді, як Селесту бачили востаннє. Ніхто так і не зміг сказати, де вона.

Евелін Марлоу прийшла до редакції трохи раніше восьмої ранку. У приміщенні було майже порожньо. За сусіднім столом хтось залишив недопиту каву, а з кабінету головного редактора лунали голоси ведучих ранкових новин.
Евелін поставила сумку на свій стіл, підійшла до кавового автомата й натиснула кнопку капучино. Замість кави в чашку полилася гаряча вода.
- Ну чудово, - пробурмотіла вона. - День тільки почався, а ти вже вирішив мене розчарувати.
- Марлоу!
Вона обернулася. У дверях свого кабінету стояв Гарольд Гарпер. В одній руці він тримав телефон, у другій - кілька аркушів паперу.
- Якщо ти закінчила розмовляти з кавовим автоматом, у мене для тебе робота.
- Доброго ранку й вам, Гарольде.
- Знайшли автомобіль Селести Морен.
Евелін одразу забула про автомат.
- Де?
- Біля річки. На старій дорозі неподалік від колишньої поромної переправи.
- А сама Селеста?
- Її там немає.
- Що відомо?
- Кажуть, у салоні знайшли кров. А біля води - телефон, сумочку й жіночі туфлі.
- Хто повідомив про кров?
- Поки що це неофіційна інформація. Поїдь і перевір.
- Хто веде розслідування?
- Келлер.
- Річард Келлер?
- У нас є інший?
Евелін зітхнула.
- Чудово. Значить, поговорити з поліцією буде особливо приємно.
Гарпер ледь усміхнувся.
- Постарайся не посваритися з ним у перші п'ять хвилин.
- Нічого не обіцяю.
- І ще, Марлоу. Якщо інформацію про кров не підтвердять, у статті про неї не буде ні слова.
- Ви ж мене знаєте.
- Саме тому й попереджаю.
Гарпер повернувся до кабінету, а Евелін залишила чашку з гарячою водою біля автомата й поспішила до свого столу. Поклала в сумку блокнот, перевірила телефон і взяла ключі від автомобіля.
- Куди так поспішаєш? - запитав колега, який саме зайшов до редакції.
- До річки. Знайшли машину Селести Морен.
- А її саму?
- Поки ні.
За кілька хвилин Евелін уже сиділа за кермом. На вулиці було прохолодно. Над містом висіли сірі хмари, хоча прогноз обіцяв сонячний день.
Перш ніж рушити, вона відкрила блокнот і написала: «Селеста Морен. Зникла три дні тому. За повідомленням Гарпера, автомобіль знайдено біля річки. Потребує підтвердження».
На початку роботи в газеті Гарпер навчив її розділяти факти й припущення. «Не плутай те, що знаєш, із тим, у що тобі дуже хочеться вірити», - повторював він. Евелін не завжди погоджувалася зі своїм редактором, але цю пораду запам'ятала.
Вона закрила блокнот, завела двигун і поїхала до річки.
Дорога займала приблизно п'ятнадцять хвилин. Вальден повільно прокидався. Біля пекарні на центральній вулиці вже стояла невелика черга. Жінка в червоному пальті сварилася з водієм автобуса, який не дочекався її на зупинці. Двоє школярів бігли через площу, намагаючись не запізнитися на уроки.
Усе було звичайним. І тільки біля старої дороги до річки зібралася поліція.

Евелін побачила два службові автомобілі, кількох поліціянтів і жовту стрічку, яка перекривала прохід між деревами. Трохи далі стояв темно-сірий автомобіль із відчиненими водійськими дверцятами. Поруч працювали криміналісти.
Вона припаркувалася на узбіччі й підійшла до стрічки.
- Доброго ранку. Евелін Марлоу, «Вальденський вісник».
Молодий поліціянт глянув на її посвідчення.
- Прохід заборонено.
- Я ще навіть не попросила мене пропустити.
- Але збиралися.
- У вас гарна інтуїція.
Хлопець не усміхнувся.
- Інспектор наказав нікого не пускати.
- Тоді покличте інспектора.
- Він зайнятий.
- Передайте, що прийшла Евелін Марлоу.
Поліціянт подивився за її плече.
- Він уже вас побачив.
Евелін обернулася. Біля автомобіля стояв високий чоловік у темному пальті. Його коротке сивувате волосся трохи розтріпав вітер. Він розмовляв із криміналістом, але тепер дивився прямо на неї.
Річард Келлер.
П'ятдесятидворічний інспектор умів зіпсувати журналістові настрій навіть мовчанням. Принаймні Евелін була в цьому переконана. Вони знали одне одного кілька років, і за цей час Келлер не дав їй жодного інтерв'ю, яким вона залишилася б повністю задоволена.
Він підійшов до стрічки.
- Марлоу.
- Інспекторе. Рада бачити вас у доброму здоров'ї.
- Що вам потрібно?
- А ви, як завжди, надзвичайно привітні.
- Я працюю.
- Я теж. Тож можемо починати.
Келлер подивився на її блокнот.
- Що ви вже знаєте?
 Що знайшли автомобіль Селести Морен. Хочу отримати офіційне підтвердження.
- Автомобіль справді знайдено. Ми з'ясовуємо обставини.
- Селести в ньому не було?
- Ні.
- Є сліди боротьби?
- Я не можу коментувати деталі огляду.
- У салоні знайшли кров?
Келлер уважніше подивився на неї.
- Звідки у вас така інформація?
- Отже, це правда?
- Я цього не сказав.
- Але й не заперечили.
- Евелін…
Вона підняла голову. Зазвичай він називав її за прізвищем. Ім'я прозвучало незвично.
- Так?
- Не намагайтесь зробити сенсацію з кожної моєї відповіді.
- Тоді дайте хоча б одну відповідь, яку можна використати в статті.
Келлер на мить замовк.
- Ми знайшли речі, які можуть належати докторці Морен. Зараз їх перевіряють. Це все, що я можу сказати.
- Є підстави вважати, що вона загинула?
- Її смерть не підтверджена.
- А ви допускаєте, що вона могла сама залишити машину?
Інспектор глянув на автомобіль.
- Ми розглядаємо різні версії.
- Ви особисто знали Селесту?
Келлер знову подивився на неї. Цього разу він не відповів одразу.
- Чому ви запитуєте?
- Ви дуже обережно говорите про її можливу смерть. І, здається, це для вас не просто чергова справа.
- Марлоу, зникла людина. Це серйозна справа незалежно від того, чи знав я її особисто.
Він мав рацію. Евелін не стала сперечатися.
- То ви були знайомі?
- Я не збираюся обговорювати з вами особисте життя.
- Я запитала не про особисте життя.
- А я відповів, наскільки вважав за потрібне.
Келлер уже збирався відійти, але вона зупинила його.
- Інспекторе, останнє запитання.
Він обернувся.
- Що ще?
- Ви думаєте, вона жива?
Келлер подивився в бік річки. Кілька секунд він мовчав, потім відповів:
- Я сподіваюся, що так.
Він пішов до автомобіля. Евелін залишилася біля стрічки. Після цієї розмови вона знала ненабагато більше, ніж до неї, зате добре запам'ятала, як інспектор замовк після запитання про Селесту.
Невдовзі один із криміналістів поклав у прозорий пакет чорний предмет, схожий на телефон, і підняв його, щоб показати колезі. На березі стояли маленькі жовті таблички з номерами. Двоє поліціянтів оглядали траву біля води.
Евелін зробила кілька фотографій із дозволеного місця. Вона не могла роздивитися, кому належали знайдені речі, тому не стала нічого записувати про них як про встановлений факт.
Уже збираючись іти, вона знову глянула на Келлера. Інспектор стояв біля відчинених дверцят машини. На якийсь час він залишився сам. Він дивився в салон і тримав руки в кишенях пальта, наче забув, що поряд працюють інші люди.
Коли до нього підійшов поліціянт, Келлер одразу повернувся до роботи.
Евелін відкрила блокнот і написала: «Келлер і Селеста були знайомі?» Потім підкреслила запитання.
Вона мала лише здогадки. Поки що - Нічого більше.