Частина 7

 — Тож, Міхаелю, що ви хотіли? — вона не обернулась, але безпомилково знала, коли чоловік опинився достатньо поруч, щоб почути стримане питання. — Я, щиро сподіваюсь, що це не звинувачення, щоб перевірити мою реакцію. Мені б дуже не хотілось перетворюватись на розвагу для вашої детективної гри.

 — Чому ви таке подумали?

 — Не на чашку ж кави та романтичну атмосферу ви мене запросили, — видихнула Найреїс, розвертаючись. Вона поклала лікті на перила балюстради та поглянула на Міхаеля. Принаймні, йому так здалось — за білими скельцями очей він не бачив. 

 — Маєте рацію, але і не для звинувачень. Для подібного мені відомо надто мало, — визнав Міхаель. Найреїс трохи нахилила голову в бік, ставлячи німе питання. — Я лише хотів попросити вас оглянути тіло Віта та сказати чи є на ньому аномальні сліди магію чи чогось подібного. 

 — Гаразд. Але ви маєте розуміти, що я не можу неможливого. Скажімо, навіть в Ак’Лаї... напевне, найкраще перекласти як Академія, я любила прогулювати заняття з магії. 

 — Дійсно? Я б і не припустив, що ви могли бути не ідеальною ученицею, — усміхнувся Міхаель, йдучи до тіла поруч з Найреїс. 

 — Одне не скасовує інше. Я закінчила Ак’Лай з відмінною та залишилась найкращою ученицею на наступні кілька років. Достатньо вміти домовлятись. Така практика, на щастя, знадобилась мені набагато більше в житті, ніж посереднє вміння створювати вогонь з пальців чи швидкісні польоти. 

 В її голосі важко було не почути гордість разом з насмішкою. Міхаель не міг сказати навіть самому собі, що він про це думає. Він ніколи не був ідеальним учнем, радше навпаки — ставив незручні питання, влазив в суперечки та намагався довести свою кращість кожному. Не дивно, що багатьом Тодд й не подобався, однак тоді він щиро вважав, що це через пересічність інших. З роками дурості в голові стало менше. Тож, Міхаель лише усміхнувся та кивнув.

 Вони спинились біля тіла. Найреїс не стала нічого питати, лише присіла навколішки, обережно, намагаючись не забруднити штани. Так само як і Ауріель вона кілька хвилин уважно вдивлялась. Процес здавався Міхаелю на диво нудним. Можливо, справа була в очах, які не нічого не бачили.

 — Надто багато всього, — врешті сказала Найреїс, зводячись на ноги. — Знаєте, як відбитки пальців лишаються на предметі в необмеженій кількості, так й магія. На його тілі безліч слідів. Як й на вас, Міхаелю. Припущу, що й на мені вистачає.

 — Невже прямого контакту з кимось дійсно достатньо, щоб залишились сліди?

 — Міхаелю, іноді достатньо навіть пройти повз. Якщо чаклун, істота чи хто б це не був, володіє магією і є сильним, то сліди можуть триматись достатньо довго. Раптом вам треба приклад, то близнюки з колишнього рангу Сили. І на вас є янгольські сліди характерні для них.

 — Яке щастя, — зітхнув Міхаель. — І це ви пропускали уроки? Що ж тоді можуть ті, хто не покидали навчання. 

 — Не набагато більше. Для Верховних демонів магія інтуїтивна як і її розуміння. Ви б все одно вміли говорити, якби не вчились, чи не так? До того ж далеко не всі істоти залишають хоч якісь сліди. 

 — А ви можете відслідкувати чиї сліди на Віті? 

 — Ви хочете неможливого, Міхаелю, — сумно усміхнулась Найреїс. 

 — Гаразд. Дякую вам. 

 — Не проведете мене до каюти? 

 Міхаель не відмовив. Як і не став питати чому Найреїс не повернулась до Аси. Вони пройшли весь коридор з кімнат, перш ніж дістались до тої, яка належала Лінкваум. Попри приємне мовчання, думками Міхаель блукав надто далеко. Будь-хто міг вбити Віта незалежно від раси, але, що ж, хоч якесь рівноправя. Мотив, якщо мати бажання, можна з легкістю приписати кожному пасажиру. Навіть Найреїс, яка ніжно усміхнулась на прощання, ховаючись за дверима з номером «20». 

 «Варто поговорити з ними ще раз. Але особисто. Боги, як я ненавиджу інтриги», — вирішив Міхаель, прямуючи до залу.

 — Ми не можемо чекати! — пролунав приглушений голос з-за правої стіни.

 Міхаель зупинився. Він прислухався, але жодних звуків більше не пролунало. Очікування нічого не давало. Детектив підійшов до стіни, обережно на неї натискаючи. Зроблені з дерева, без додаткової обробки. Міхаель хотів постукати суглобом пальця по стіні, але спинився. Останнє, що йому було потрібно, так це злякати того, хто так голосно кричав.

 Міхаель відійшов та оглянувся. Звук лунав з кімнати з парним номером, десь посередині. Можливо, детективу слідувало раніше опитати пасажирів про їхні каюти. Але навіть так, Міхаель добре вмів чекати. Запитати він завжди встигне. Постоявши ще певний час в коридорі, та остаточно впевнившись, що жодних підказок вичікувати не варто, Міхаель піднявся до залу. 

 — Детективе! — проспівала Альба, яка надто несподівано для Тодда опинилась поруч. 

 — Ви щось хотіли?

 — Невже вас ніколи не вчили спілкуватися з леді?

 — Я сподівався, що вже не зв’язаний правилами етикету, коли на борту сталось вбивство, — посміхнувся Міхаель. 

 — А ви смішний, детективе, — Альба поправила хутро на плечах, зручніше його перекидаючи. — Та навіть не сподівайтесь, що в газеті я цього не згадаю. Як вам «запрошений на смерть»?

 — Я сам купив квиток, пані Весто. 

 — Нічого ви не тямите. Заголовок «Круїз смерті» чи «Смерть за гроші» не звучать як треба. 

 — Мабуть, дійсно нічого не розумію, — знизав плечима Міхаель. — Перепрошую за грубість, але ви щось хотіли від мене чи у вас просто закінчились слухачі?

 — Як грубо, детективе, — скривилась Веста, підтиснувши уста. — Ви навіть далеко не найкращий слухач, якщо ми вже про це говоримо. Та навіть так, я все одно скажу, — вона нахилилась ближче, заохочуючи Міхаеля вчинити так само. Альба неголосно мовила: — Зверніть увагу на Ґавія. Він очевидно розповідає менше, ніж знає.

 — І чому ви його підозрюєте?

 — Я нікого не підозрюю. Лише даю вам пораду, детективе. Ґавій — найбільша плітка вже останні кілька місяців на кожному заході. Але ми всі, як порядні люди, не лізли в його життя. Але ж Віт був… іншим. Для нього зрада в родині, на роботі чи навіть не прибрана чашка зі стола — однаково погано.