Смерть не жартує

Смерть не жартує

Розділ 15.

Дощ припинився о четвертій сімнадцять ранку.
Марк сидів на сходах будинку, притискаючи до плеча нову пов’язку. У дворі миготіли сині й червоні вогні. Поліцейські носилися з місця на місце, наче метушня могла повернути час назад.
Томас Вейл був мертвий.
Адріан Кейл зник.
Еліас не відповідав.
Марк подивився на телефон.
На екрані з’явилося повідомлення з невідомого номера.
«ПРИХОДЬ САМ. СТАРИЙ ТАБІР. 05:00. ЦЬОГО РАЗУ БЕЗ БРЕХНІ».
Під ним — фотографія Еліаса, пристебнутого до крісла.
Марк підвівся.
— Куди ви? — запитав молодий офіцер.
— На роботу.
— Але ви поранені.
— А мій напарник викрадений. У кожного свої проблеми.
— Я повідомлю капітану.
Марк глянув на нього.
— Капітан Гарретт або мертвий, або бреше. А може, і те й інше. Не ускладнюйте мені ранок.
Він сів у машину.
Цього разу він не взяв із собою ні бронежилета, ні резервної зброї.
Лише пістолет батька.
І фотографію трьох хлопчиків.
Старий табір зустрів його тишею.
Будівлі стояли серед дерев, чорні від вологи. На стінах висіли залишки дитячих малюнків. Вітер хитав зламані гойдалки, і вони скрипіли так, наче хтось повільно сміявся в темряві.
Марк увійшов до головного корпусу.

У великій залі стояли три стільці.
На першому сидів Еліас, прив’язаний до спинки. На другому лежав пістолет. Третій був порожній.
На стіні світилися слова:
«ОДИН СВІДОК. ОДИН БРЕХУН. ОДИН ВИННИЙ».
— Якщо це твій спосіб запросити мене на вечерю, — сказав Марк, — я більше не приймаю запрошень.
Еліас підняв голову.
Його обличчя було блідим, під оком темнів синець.
— Ти запізнився.
— Я зупинявся за кавою.
— Ти справді нестерпний.
— А ти справді погано виглядаєш. Ми обоє маємо свої сильні сторони.
З темряви вийшов Деніел.
Він зняв білу маску й поклав її на стіл.
— Ви обоє досі жартуєте.
— Це називається виживання, — відповів Марк. — Раджу спробувати. Кажуть, корисно.
Деніел не відреагував.
— Сьогодні ви дізнаєтеся, що сталося тієї ночі. Усе. Без монтажу, без підроблених спогадів і без брехні.
Він увімкнув старий проєктор.
На стіні з’явився запис із підвалу.
Марк побачив себе тринадцятирічного. Побачив Еліаса з пістолетом. Побачив Деніела, який лежав на підлозі.
А потім — людину, що стояла за ними.
Доктор Адріан Кейл.
— Деніеле, візьми документи, — наказав Кейл на відео. — Ти знаєш, що робити.
— Ні, — сказав хлопчик. — Я нікуди не піду без Еліаса.
Кейл ударив його.
Марк на екрані кинувся вперед, але двоє дорослих схопили його.
— Відпустіть! — кричав він.
Кейл повернувся до Еліаса.
— Ти хочеш урятувати брата?
Хлопчик кивнув.
— Тоді зроби те, що я скажу.
Кейл вклав йому в руки пістолет і направив ствол на Деніела.
Марк у теперішньому часі відчув, як до горла підступає нудота.
На записі Деніел плакав.
— Елі, не слухай його.
— Стріляй, — наказав Кейл.
Еліас тремтів.
— Я не хочу…
— Тоді Марк помре.
Кейл приставив інший пістолет до голови Марка.
Постріл.
Деніел упав.
Марк заплющив очі.
— Вимкни, — прошепотів Еліас.
— Ні, — сказав Деніел. — Ви маєте побачити все.
На екрані Кейл перевірив пульс Деніела, а потім звернувся до чоловіка за кадром:
— Заберіть тіло. Хлопця Ріда підготуйте до переведення. Марка — додому. Томас знає, що робити.
Камера хитнулася.
На останньому кадрі з’явилося обличчя третього чоловіка.
Капітан Гарретт.
Запис обірвався.
У залі запала тиша.
— Ти був живий, — сказав Еліас, дивлячись на брата.
— Так.
— Чому ти не повернувся?
Деніел довго дивився на нього.
— Я намагався. Але кожного разу, коли наближався до правди, хтось зникав. Мою матір оголосили мертвою. Мене змусили жити під чужим ім’ям. А вас двох залишили вірити, що все це сталося випадково.
— Тож ти вирішив убити їх? — запитав Марк.
— Я хотів, щоб вони зізналися.
— Ти залишив чотири трупи.
— Двоє з них убив Кейл, перш ніж я встиг до них дістатися. Ще одного він змусив замовкнути. Я вбив лише Леннокса.
Еліас різко підняв голову.
— Ти визнаєш убивство?
— Так.
— Тоді ти підеш до в’язниці.
Деніел гірко всміхнувся.
— Ти досі думаєш, що світ працює за правилами?
— Ні. Я думаю, що якщо ми перестанемо їх дотримуватися, то станемо такими, як він.
Еліас кивнув у бік темного екрана.
У дверях пролунали оплески.
Повільні. Розмірені.
Адріан Кейл вийшов зі сходів.
У руці він тримав пістолет.
— Зворушливо, — сказав він. — Три хлопчики, які виросли й досі намагаються переконати себе, що вони хороші люди.
Марк підняв зброю.
— А ти досі говориш так, наче репетируєш перед дзеркалом.
— Опусти пістолет, Марку.
— Ні.
— Тоді Еліас помре.
Кейл приставив зброю до голови Еліаса.
Деніел зробив крок уперед.
— Відпусти його.
— Ти завжди був надто емоційним, Деніеле. Саме тому я обрав Еліаса. Він міг стати ідеальним. Холодним. Раціональним. Здатним виконувати накази, не ставлячи запитань.
— Ти зламав йому життя, — сказав Марк.
— Я створив йому життя.
— Ти вкрав у нього ім’я.
— І дав кар’єру.
— Ти стер йому пам’ять.
— І позбавив його болю.
Еліас підняв голову.
— Ні, — сказав він. — Ти просто зробив так, щоб біль належав іншим.
На секунду Кейл відволікся.
Цього вистачило.
Еліас ударив його головою в підборіддя. Постріл влучив у стелю. Деніел кинувся вперед, а Марк вистрілив у руку Кейла.
Пістолет упав.
Чоловіки зіштовхнулися зі столом. Проєктор розбився, і зал занурився в темряву.
Пролунав ще один постріл.
Потім — тиша.
Коли аварійне освітлення спалахнуло, Кейл лежав на підлозі.

Деніел стояв над ним, тримаючи пістолет.
— Зроби це, — прохрипів Кейл. — Доведи, що я мав рацію.
Деніел навів зброю.
Марк ступив між ними.
— Не треба.
— Відійди.
— Ні.
— Він зруйнував усе.
— Я знаю.
— Він убив наших батьків. Він забрав наше дитинство.
— Я знаю.
— Тоді відійди!
Марк подивився йому в очі.
— Якщо ти його вб’єш, він переможе. Не тому, що заслуговує на життя. А тому, що ти все життя будеш виконувати його накази, навіть коли він уже не зможе їх віддавати.
Деніел тремтів.
Пістолет повільно опустився.
За кілька секунд у будівлю вбігли озброєні поліцейські. Попереду був капітан Гарретт, закривавлений, але живий. Він підняв руки, побачивши Кейла на підлозі.
— Усе закінчено, — сказав він.
Марк подивився на нього.
— Ні, капітане. Тепер усе тільки починається.
Через три тижні місто дізналося правду.
Архіви програми оприлюднили. Десятки сімей отримали відповіді на питання, які ставили роками. Адріана Кейла звинуватили в незаконному викраденні дітей, підробці документів, тортурах і вбивствах. Капітан Гарретт погодився свідчити.
Деніел Морроу здався сам.
Він визнав убивство Леннокса та організацію інших злочинів, але наполягав, що не вбивав решти жертв. Розслідування тривало.
Еліас Рід — або Еліас Морроу, як тепер було записано в його нових документах, — відмовився змінювати прізвище вдруге.
— Я достатньо разів був кимось іншим, — сказав він Марку. — Залишуся Рідом. Принаймні до пенсії.
— Тобі ще треба дожити до неї.
— Тобі теж.
— Я оптимістично налаштований. У мене є план.
— Який?
— Не працювати з тобою.
Еліас уперше за довгий час усміхнувся.
Вони сиділи в маленькому кафе навпроти управління. На столі стояли дві чашки кави й тарілка з печивом, до якого ніхто не торкався.
— Ти досі думаєш про ту ніч? — запитав Еліас.
Марк подивився у вікно.
— Так.
— Ти не міг знати, що відбувається.
— Але я міг піти до нього раніше.
— Ти був дитиною.
— Це не поверне йому дев’ять років життя.
— Ні, — погодився Еліас. — Але, можливо, перестане забирати твої.
Марк нічого не відповів.
Потім дістав із кишені старий кишеньковий годинник із написом «ПАМ’ЯТАЙ».
Стрілки зупинилися на дванадцятій хвилині.
Він поклав годинник на стіл.
— Знаєш, що найгірше в цій справі?
— Те, що нас намагалися вбити?
— Ні. Те, що я тепер не можу дивитися на годинники без бажання їх допитати.
Еліас узяв печиво.
— Ти хворий.
— А ти мій напарник. Це гірше.
Телефон Марка завібрував.
Нове повідомлення.
Невідомий номер.
«ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО ВСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ?»
Марк повільно випростався.
Наступне повідомлення містило фотографію.
На ній був кабінет Адріана Кейла — порожній, опечатаний, із розбитим дзеркалом на стіні.
А на столі лежала біла маска.
Під фотографією з’явився ще один рядок:
«КЕЙЛ НЕ БУВ ПЕРШИМ».
Еліас прочитав повідомлення через плече Марка.
— Скажи, що ти не збираєшся знову в це лізти.
Марк підвівся, залишивши гроші за каву.
— Я б залюбки. Але, схоже, хтось знову забув запросити мене на похорон.
— Марку.
Він зупинився біля дверей.
— Що?
Еліас дивився на нього серйозно.
— Цього разу ми не будемо мовчати.
Марк кивнув.
— Цього разу ми не будемо забувати.
Вони вийшли на вулицю.
Над містом сходило сонце.
А десь далеко, в кімнаті без вікон, невідома рука повільно завела старий кишеньковий годинник.
Стрілка рушила вперед.
На столі лежала нова папка.
На обкладинці було написано два імені:
МАРК ВЕЙЛ. ЕЛІАС МОРРОУ.
Під ними — короткий напис:
«ДРУГИЙ СЕЗОН. ПЕРША ЖЕРТВА».
Із темряви пролунав тихий сміх.
— Ну що ж, хлопчики, — прошепотів невідомий. — Тепер пограємо по-справжньому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше