Розділ 14.
Архів судово-медичної експертизи смердів пилом, вогкістю й чужими таємницями.
Марк увійшов через бічні двері. Охоронна сигналізація не працювала. Камери були вимкнені. На столі чергового стояла чашка кави, ще тепла.
— Або тут працює дуже поганий охоронець, — пробурмотів він, — або дуже хороший убивця.
У дальньому кабінеті він знайшов металеву шафу з номером 17.
Замок уже був зламаний.
Усередині лежала тонка папка.
На обкладинці — ім’я:
ЕЛІАС МОРРОУ.
Марк відкрив її.
Перше свідоцтво про народження. Друге свідоцтво про народження. Документи про госпіталізацію. Запис про смерть батька, який нібито загинув в автомобільній аварії.
А потім — фотографія.
На ній стояли Томас Вейл, капітан Гарретт і ще один чоловік у темному костюмі.
Марк знав його.
Він бачив це обличчя на фотографіях із власного дитинства.
Доктор Самуель Кросс.
Психотерапевт, перша жертва, знайдена в готелі Блеквуд.
На звороті фотографії було написано:
«Програма завершена. Дитина не пам’ятає свого імені. Контроль над спогадами стабільний».
Марк відчув, як у нього холонуть руки.
— Ви не просто приховували зникнення дитини, — прошепотів він. — Ви переписували людей.
— Нарешті.
Голос пролунав за спиною.
Марк різко розвернувся, вихопивши пістолет.
У дверях стояв капітан Гарретт.
— Покладіть зброю, — сказав капітан.
— Ви завжди так починаєте розмову з людьми, яких збираєтеся зрадити?
— Марку, послухайте мене.
— Я слухав вас двадцять років. Тепер моя черга ставити запитання.
— Ваш батько намагався зупинити програму.
— І тому підписав фальшивий звіт про зникнення?
Гарретт заплющив очі.
— Він думав, що захищає вас.
— Від кого?
— Від людей, які хотіли зробити з вас ідеального свідка.
Марк мовчав.
— Ви з Еліасом бачили те, чого не повинні були бачити, — продовжив Гарретт. — Діти з програми не мали родин. Їм змінювали імена, переміщували між установами, вчили забувати. Деніел знайшов документи. Ви троє опинилися в підвалі тієї ночі, коли все пішло не за планом.
— Хто наказав стріляти?
Гарретт не відповів.
— Хто? — повторив Марк.
— Томас не був там головним.
— Це я вже чув.
— Але він був єдиним, хто міг зупинити це. І не зупинив.
Марк відчув, як щось усередині нього тріснуло.
— Де Еліас?
— Якщо він із Деніелом, то часу майже не залишилося.
— Для чого?
Гарретт подивився йому просто в очі.
— Деніел не хоче лише помсти. Він хоче, щоб усі, хто причетний до програми, зізналися. Публічно. А потім він збирається вбити останнього.
— Кого?
— Томаса Вейла.
Еліас сидів у кріслі, до якого його пристебнули металевими ременями.
Деніел стояв біля вікна. За склом падав дощ.
— Ти збираєшся вбити Маркового батька? — запитав Еліас.
— Він заслужив це.
— Можливо. Але якщо ти його вб’єш, усі документи зникнуть. Усі докази. Ти знищиш єдину можливість розповісти, що вони зробили з нами.
— Ти все ще віриш у правосуддя?
— Ні. Я вірю в папери. Папери іноді переживають людей.
Деніел повернувся.
— Ти говориш як детектив.
— Я детектив.
— Ти людина, яка не пам’ятає власного дитинства.
— А ти людина, яка вбила чотирьох людей і називає це справедливістю. Не думаю, що комусь із нас варто роздавати поради щодо психічного здоров’я.
На мить Деніел ледь помітно всміхнувся.
— Я не вбивав усіх чотирьох.
Еліас завмер.
— Ти вже казав це.
— Тоді я не договорив. Я організував їхні смерті. Але хтось випередив мене з двома. А потім почав залишати мої знаки, щоб я виглядав єдиним винним.
— Хто?
Деніел підійшов до столу й поклав перед ним фотографію.
На ній був молодий чоловік у білому халаті. Його обличчя здавалося знайомим, але Еліас не міг зрозуміти звідки.
— Це лікар, який підписав твої документи після аварії.
— Я не пам’ятаю його.
— Звісно, не пам’ятаєш. Він був поруч, коли тобі пояснювали, ким ти тепер є.
Деніел перевернув фотографію.
На звороті стояло ім’я:
ДОКТОР АДРІАН КЕЙЛ.
Еліас прочитав його двічі.
Потім повільно підняв очі.
— Це неможливо.
— Чому?
— Бо я знаю цю людину.
— Звідки?
Еліас зблід.
— Він був моїм наставником у поліції.
Деніел кивнув.
— Саме тому ти став детективом. Не випадково. Не через талант. Тебе поставили поруч із Марком, щоб ви знайшли справу, яку хтось хотів відкрити.
— Хто?
— Людина, яка знала, що ти колись згадаєш.
Деніел дістав пістолет і перевірив магазин.
— Сьогодні все закінчиться.
— Якщо ти підеш за Томасом, Марк тебе зупинить.
— Ні, — сказав Деніел. — Марк зробить те, що робив завжди.
— І що ж?
— Спробує врятувати всіх. Навіть тих, хто цього не заслуговує.
Деніел вийшов, замкнувши двері.
Еліас залишився сам.
Він дивився на фотографію лікаря.
І раптом згадав.
Біле світло. Запах антисептика. Голос за склом.
«Якщо він запитає своє ім’я, скажіть, що він Еліас Рід».
А потім інший голос:
«А якщо він згадає брата?»
Відповідь була тихою.
— Тоді ми вб’ємо обох.
Марк знайшов батька в старому будинку за містом.
Томас Вейл сидів у вітальні, поруч із ним стояла незапалена лампа. На столі лежав револьвер.
— Ти виріс, — сказав Томас.
— А ти постарів. У кожного свої трагедії.
Батько не всміхнувся.
— Я знав, що ти прийдеш.
— Тоді заощадимо час. Де Деніел?
— Не знаю.
— Хто такий Адріан Кейл?
Томас підняв голову.
І цієї миті Марк зрозумів: батько боїться.
— Ти не повинен був дізнатися це ім’я.
— Так зазвичай кажуть люди, які зробили щось жахливе.
— Марку, послухай…
— Ні. Ти слухатимеш. Ти закрив справу про зникнення хлопчика. Ти дозволив мені все життя думати, що я міг його врятувати. Ти знав, що Еліас не пам’ятає свого минулого. Ти дивився мені в очі й мовчав.
Томас опустив голову.
— Я намагався врятувати тебе.
— Від правди?
— Від нього.
— Від Деніела?
— Ні, Марку.
Томас підняв очі.
— Від Адріана Кейла.
У дверях пролунав постріл.
Лампа розлетілася на друзки.
Марк кинувся за диван, а Томас упав на підлогу, схопившись за груди.
У дверях стояв чоловік у темному пальті.
Він не носив білої маски.
Йому вона більше не була потрібна.
— Добрий вечір, детективе Вейл, — сказав Адріан Кейл. — Я чекав на вас значно довше, ніж ви думаєте.
Марк підняв пістолет.
— А я сподівався, що сьогодні вбивця хоча б постукає.
Кейл усміхнувся.
— Ви завжди жартуєте, коли боїтеся?
— Ні. Іноді я стріляю.
— Тоді стріляйте.
Марк натиснув на спуск.
Постріл пролунав майже одночасно з другим.
Коли дим розвіявся, Кейл зник.