Розділ 13.
— Повтори, — тихо сказав Еліас.
Деніел стояв навпроти нього, тримаючи в руці стару фотографію. Двоє немовлят. Два імені. Один підпис, який перекреслював усе життя Еліаса Ріда.
ДАНІЕЛ МОРРОУ. ЕЛІАС МОРРОУ.
— Ти мій молодший брат.
Еліас засміявся. Коротко, сухо, без найменшого натяку на веселощі.
— Чудово. Мене викрали, підмінили документи, змусили працювати з нестерпним детективом, а тепер виявляється, що в мене ще й є старший брат із театральними нахилами. Мені залишилося тільки дізнатися, що я успадкував від нього половину будинку.
— Ти ніколи не вмів сприймати правду.
— А ти ніколи не вмів подавати її без зброї?
Деніел опустив погляд на пістолет, що лежав на металевому столі між ними.
— Ти вистрілив у мене тієї ночі.
Усмішка зникла з обличчя Еліаса.
— Я був дитиною.
— Тобі було дев’ять.
— Тоді чому я пам’ятаю лише лікарню? Чому мені сказали, що я потрапив в автомобільну аварію? Чому в моїх документах немає жодного слова про тебе?
— Тому що Томас Вейл вирішив, що одна дитина має зникнути, а інша — забути.
Деніел підійшов до стіни й увімкнув старий монітор.
На екрані з’явилося відео.
Зернисте зображення. Ніч. Підвал табору. Червоні двері.
Троє хлопців.
Марк стояв біля стіни, блідий і наляканий. Деніел лежав на підлозі, притискаючи руку до живота. Еліас тримав пістолет обома руками.
— Ні, — прошепотів Еліас.
На відео Деніел підвів голову.
— Елі, поклади його. Будь ласка.
Хлопчик із пістолетом плакав.
— Вони сказали, що заберуть Марка.
— Хто сказав? — запитав Деніел. — Подивися на мене. Хто?
За кадром пролунав чоловічий голос:
— Стріляй, хлопчику. Або твій брат помре першим.
Постріл.
Еліас відсахнувся від монітора. Дихання стало уривчастим, а пальці затремтіли так сильно, що він не зміг стиснути їх у кулак.
— Я не пам’ятаю…
— Знаю.
— Я не пам’ятаю, як стріляв у тебе!
— Бо після цього вони забрали тебе. Тобі зробили операцію, змінили документи й переконали всіх, що ти — інша людина.
— А ти?
Деніел довго мовчав.
— Мене поховали.
— Але ти стоїш переді мною.
— Не зовсім.
Він перемкнув відео.
На екрані з’явився інший підвал. Чоловік у медичному халаті схилився над нерухомим тілом. Обличчя не було видно. На зап’ясті мерця — браслет із написом DANIEL MORROW.
— Вони знайшли тіло, — сказав Деніел. — Але не моє.
— Чиє?
— Хлопця, якого вони зробили Деніелом Морроу в документах. Хлопця, якого ніхто не шукав, бо він офіційно ніколи не існував.
Еліас дивився на нього, намагаючись відрізнити правду від чергової пастки.
— І ти вбив чотирьох людей, щоб розповісти мені сімейну історію?
— Вони допомогли приховати те, що сталося.
— Це не відповідь.
— Вони були частиною системи.
— Це теж не відповідь. Це фраза, яку вбивці використовують, коли хочуть звучати розумніше, ніж є насправді.
Деніел нахилився ближче.
— Ти хочеш знати, хто вбив їх насправді?
Еліас завмер.
— Що?
— Думаєш, я сам залишав усі ті записки? Думаєш, я міг одночасно викрадати тебе, полювати на Марка й контролювати кожну камеру в місті?
— Ти щойно зізнався, що вистрілив у тебе я. Вибач, якщо я не готовий вручити тобі нагороду за чесність.
Деніел дістав із кишені невеликий ключ і поклав його поруч із пістолетом.
— Капітан Гарретт. Томас Вейл. І ще одна людина, про яку ти навіть не здогадуєшся.
— Хто?
Деніел вимкнув монітор.
— Той, хто зробив тебе детективом.
Марк Вейл ненавидів три речі: лікарняні коридори, людей, які казали «це не болітиме», і власну здатність знаходити проблеми навіть там, де їх ще не встигли створити.
Цього разу всі три речі зібралися в одному місці.
Його плече було перев’язане. Куртка просочилася кров’ю, а мобільний телефон показував сімнадцять пропущених дзвінків від капітана Гарретта.
Марк передзвонив.
— Вейле! Де ви, в біса, були?
— На романтичній прогулянці з кулею в плечі. Вона виявилася надто нав’язливою.
— Ви повинні здати зброю й прибути до управління.
— Звісно. А Еліаса теж викликати? Чи він досі зайнятий тим, що зникає в найневдаліші моменти?
На іншому кінці запала тиша.
Надто довга.
— Що вам відомо про стару справу Морроу? — запитав Гарретт.
Марк перестав усміхатися.
— Ви серйозно?
— Відповідайте.
— Знаю, що мій батько підписав закриття справи.
Знаю, що ви приховували фотографії з табору. І знаю, що хтось намагається змусити нас із Рідом згадати те, чого ми не пам’ятаємо.
— Ви нічого не розумієте.
— Це, до речі, найпопулярніша фраза серед людей, які ось-ось стануть підозрюваними.
— Не шукайте Еліаса.
Марк повільно підняв голову.
— Перепрошую?
— Не шукайте його. Це наказ.
— Тоді я зроблю те, що роблю завжди, коли отримую дурний наказ.
— Вейле…
— Виконаю його навпаки.
Марк відключився.
За кілька секунд прийшло повідомлення з невідомого номера.
«ТВІЙ БАТЬКО НЕ БУВ ГОЛОВНИМ. ВІН ЛИШЕ ВІДЧИНЯВ ДВЕРІ».
Під текстом була адреса.
Стара будівля судово-медичного архіву.
Марк зітхнув.
— Чудово. Ще одна будівля, в якій мене спробують убити. Треба почати збирати картку постійного клієнта.
Він сів у машину й натиснув на газ.
А десь у темряві чоловік спостерігав за ним через камеру.
На столі перед ним лежала фотографія двох хлопчиків.
Поряд — третя фотографія.
Молодий Томас Вейл.
І під нею напис:
«БАТЬКО ЗАВЖДИ ЗНАВ, ХТО ВИЖИВ»