Труп із почуттям гумору

Розділ 1.

О 05:17 ранку детектив Марк Вейл отримав дзвінок, через який йому довелося перервати найважливішу справу свого життя.
Сон.
— Вейле, у нас убивство, — сказав капітан.
Марк розплющив одне око.
— Скажіть, що вбили когось багатого. Я хочу, щоб у цього ранку був хоч якийсь сенс.
— Серійне.
Він розплющив друге око.
— А, чудово. Бідні люди більше не помирають по одному?
— Третя жертва за два тижні. Ти їдеш на місце злочину.
— Може, я теж серійний убивця. Просто ще не визначився з кар’єрним напрямком.
— Марку.
— Уже взуваюся.
Він кинув слухавку, подивився на стелю й тихо промовив:
— Ненавиджу свою роботу.
За десять хвилин він додав:
— Але без неї я був би безробітним із характером. Це ще гірше.
Місто зустріло його холодним дощем, заторами й людьми, які чомусь вважали, що аварійна сигналізація дозволяє паркуватися посеред дороги.
Труп знайшли в старому готелі «Блеквуд», закритому ще сім років тому після пожежі. Будівля стояла на околиці міста, чорна від вологи, з вибитими вікнами й вивіскою, на якій бракувало двох літер.
Тепер готель називався «Блек…».
Марк заглушив двигун.
— Дуже символічно, — пробурмотів він. — Навіть назва померла.
Біля входу на нього вже чекали криміналісти.
І, звичайно, Еліас Рід.
Високий, бездоганно вдягнений, із темним волоссям, яке навіть під дощем виглядало так, ніби його укладали особистий перукар і невелика армія янголів. Він стояв під навісом із паперовою склянкою кави й читав матеріали справи.
Марк його ненавидів.
Не звичайною, здоровою ненавистю.
Ні.
Він ненавидів Еліаса так, як ненавидять будильник о шостій ранку, людей, які кажуть «заспокойся», і тих, хто плескає після посадки літака.
Еліас підняв погляд.
— Ти запізнився.
Марк глянув на годинник.
— П’ять хвилин.
— Убивця не чекає.
— А ти, бачу, досі не навчився бути приємним. У кожного свої трагедії.
Еліас відпив кави.
— Я думав, ти сьогодні не прийдеш.
— Я теж. Але потім згадав, що суспільство не витримає двох безробітних із таким обличчям, як у мене.
— Твоє обличчя — не проблема.
— Дякую.
— Проблема в тому, що воно постійно відчиняє рот.
Марк усміхнувся.
— А твоє, Ріде, схоже на некролог людини, яка померла від нестачі сексу й почуття гумору.
Криміналіст, який проходив повз них, удав, що нічого не чув.
Він уже працював із цими двома достатньо довго, щоб знати: якщо вони колись перестануть сваритися, хтось із них, найімовірніше, помре.
Можливо, обидва.
— Ти закінчив? — запитав Еліас.
— Я тільки розігрівся, красунчику.
— Ще раз назвеш мене красунчиком — і я попрошу капітана перевести тебе до відділу дорожнього руху.
— А я розповім усім, що ти користуєшся кондиціонером для волосся.
Еліас повільно опустив склянку.
— Ти чудовисько.
— А ти просто заздриш моєму шампуню.
— Усередині, — сухо сказав Еліас. — Труп.
— Нарешті хтось у цій будівлі має професійні якості.
Вони зайшли до готелю.
І обидва замовкли.
Посеред колишнього бального залу, під величезною кришталевою люстрою, що висіла на одному ланцюгу, стояло старе крісло. У ньому сидів чоловік приблизно п’ятдесяти років. Його руки були складені на колінах, очі заплющені, а голова трохи схилена набік.
На ньому був дорогий костюм.
На грудях — біла троянда.

А до правої руки скотчем прикріпили картку.
Марк зупинився поруч із криміналістом.
— Хто він?
— Доктор Самуель Кросс. Психотерапевт. Зник три дні тому.
Еліас оглянув зал.
— Час смерті?
— Попередньо — від дванадцяти до шістнадцяти годин тому. Точніше скаже судмедексперт.
Марк повільно обійшов крісло. На підлозі не було помітних слідів боротьби. Навколо тіла панував майже театральний порядок.
Надто вже чисто.
Надто вже продумано.
Він нахилився до картки.
На ній було написано чорним чорнилом:
«Третій акт. Глядачі вже на місцях».
Марк перестав усміхатися.
— Він грається з нами, — сказав він.
— Очевидно, — відповів Еліас.
— Дякую за внесок у розслідування, Шерлоку. Без тебе я б подумав, що це запрошення на весілля.
Еліас не відповів. Він дивився на білу троянду.
— Перші дві жертви теж мали квіти, — сказав він. — У першої була чорна лілія. У другої — засушений мак.
— Символізм. Як мило. Наш убивця не просто психопат, а ще й студент літературного факультету.
— Ти коли-небудь можеш помовчати?
— Можу. Але тоді ти залишишся єдиною людиною, яка говорить дурниці.
Еліас присів біля крісла.
— Подивися на його ліву руку.
На зап’ясті жертви виднілася тонка червона лінія. Не глибока рана — радше слід від чогось, що довго стискало шкіру.
Марк присів поруч.
— Наручники?
— Можливо. Але слід надто вузький.
— Кабельна стяжка?
— Можливо.
— Люблю, коли ти кажеш «можливо». Одразу відчуваю, що ми в руках професіонала.
Еліас проігнорував його.
Потім він помітив дещо інше.
Під кріслом лежав маленький металевий предмет. Він обережно покликав криміналіста, який помістив знахідку в пакет.
Це був старий кишеньковий годинник.
На його кришці було вигравіювано одне слово:
«ПАМ’ЯТАЙ».
Марк нахмурився.
— Убивця залишив годинник?
— Або жертва принесла його сюди, — відповів Еліас.
— Чудово. Тепер у нас є мертвий психотерапевт, квіткова композиція й годинник із кризою ідентичності.
Еліас підвівся.
— Ти не сприймаєш це серйозно.
— Я сприймаю це настільки серйозно, наскільки дозволяє моя здатність стояти поруч із тобою й не штовхнути тебе в труп.
— Спробуй. Принаймні тоді я отримаю відпустку.
Марк уже відкрив рота, щоб відповісти, коли почув голос криміналістки:
— Детективи? Ви маєте це побачити.
Вона стояла біля старого рояля в кутку залу. Кришка інструмента була піднята, а на клавішах лежав аркуш паперу.
Марк підійшов першим.
На аркуші було надруковано два імені.
МАРК ВЕЙЛ.
ЕЛІАС РІД.
Під ними — речення:
«Двоє чоловіків. Дві брехні. Одна правда, яку жоден із них не переживе».
На звороті красувався маленький усміхнений смайлик.
Марк довго дивився на аркуш.
— Ну, — нарешті сказав він. — Принаймні вбивця має смак.
Еліас повільно повернув голову.
— Що?
— Він хоче, щоб ми працювали разом.
— Цього не буде.
— Повністю згоден.
Вони подивилися один на одного.
За кілька секунд у рації пролунав голос капітана:
— Вейле, Ріде. Відтепер ви ведете цю справу разом. Наказ зверху. Жодних заперечень.
Марк заплющив очі.
Еліас потер перенісся.
— Я звільнюся, — сказав Марк.
— Я першим напишу заяву, — відповів Еліас.
— Я спалю кабінет.
— Я спалю тебе разом із ним.
Марк зітхнув.
— Знаєш, Ріде, якщо нас уб’є цей психопат, я хочу, щоб у моєму некролозі було написано: «Загинув, працюючи з нестерпним ідіотом».
— А в моєму: «Нарешті стало тихо».
Вони ще не знали, що саме в цю мить у невеликій кімнаті за кілька кварталів звідти хтось спостерігав за ними на екрані старого монітора.
Чоловік сидів у темряві.
Перед ним стояли дві чашки кави.
Одна — чорна, без цукру.
Друга — з двома ложками цукру й молоком.
Він усміхнувся, почувши їхню сварку через мікрофон.
Потім натиснув кнопку запису й прошепотів:
— Вітаю, хлопчики.
На столі перед ним лежали фотографії трьох убитих людей.
І ще дві фотографії.
Марк Вейл.
Еліас Рід.
На звороті кожної було написано дату.
Дату, яка ще не настала.
— Почнімо виставу, — сказав чоловік. — Подивімося, хто з вас першим згадає.
Він вимкнув монітор.
У темряві пролунав тихий сміх.
— А хто з вас першим помре.