Глава 26. Світле майбутнє

Життя поверталося в норму.

«У яку норму? – волав внутрішній голос. – Ти живеш у світі, наповненому надприродними істотами, більше того – сама одна з них. Банші. Провісник смерті. Ти здатна підкоряти її силу. І це ти називаєш нормою?».

– Норма – поняття відносне, – кинула собі під ніс я, накриваючи білим простирадлом сервант у вітальні.

Я підняла ще одне полотно – у синю квіточку – і занесла над книжковою шафою, але в останню секунду зупинилася. Взявши до рук рамку з фотографією, я довго вдивлялася в обличчя на знімку. Перший дзвінок у школі, я з величезними бантами та рюкзаком розміром майже з мене (класика) та мама, що обіймає мене ззаду. Невже все було брехнею? Не лише секрети моєї сутності та світу, а й її любов та турбота. Чи могла любляча мати просто залишити свою дитину і втекти при першій небезпеці? Покинутий будинок був мені відповіддю. Я поставила фото на місце та одним різким рухом накинула на шафу простирадло.

Коли справа дійшла до кухні, у мене виникла думка.

«Малоймовірно, – міркувала я. – З іншого боку…».

Відкривши верхню полицю, я дістала порцеляновий глечик з ромашками зі старого сервізу. Піднявши маленьку кришечку, я засунула руку всередину, а дістала пачку доларів. Усі наші заощадження. Тепер я вже сумнівалася, що це всі гроші, які були у моєї мами: навряд чи вона поїхала б без копійки в кишені. До того ж вона далеко не та людина, яку я знала все життя. Очевидно, у неї був план на надзвичайний випадок.

Вийшовши з дому, я замкнула вхідні двері швидше за звичкою: захисне закляття все ще стояло, а отже, ніхто не зможе зайти навіть у двір. Постоявши трохи на ґанку, я таки зробила крок уперед. Залишатися тут я не хочу, але вирішила, хай цей дім буде моєю страховкою.

До автовокзалу йшла неквапливо. Я прощалася з моїм містечком та собою колишньою. На платформі, де мене мала забрати маршрутка, я побачила знайоме обличчя.

– Як ти мене знайшов? – чоловік насмішкувато підняв брову. Ну так, спитала шукача, як він мене відшукав. – Вибач, це було не ввічливо. Я просто не чекала тебе тут побачити.

– Я б може й у гості прийшов, та тільки з таким захистом боявся заблукати у трьох соснах, – відповів Міша.

– Як пройшла страта? – я знала, що вона була сьогодні, але не готова була побачити це на власні очі.

– Без пригод, – сухо кинув чоловік.

– Прозвучить знову не ввічливо, – зніяковіло посміхнулася я, – але що ти тут робиш?

– Вирішив тобі допомогти, – чоловік кивнув на мою сумку: всі речі, що я вирішила забрати з дому. Зовсім небагато.

– Не варто. Вона не тяжка. Є ж ще причина.

– Хотів подякувати.

– Мені? – здивувалася я. – За що?

– За те, що не покинула Лілі, – тяжко зітхнув Мишко. – Їй потрібна була хоч чиясь підтримка. Той, з ким можна просто поговорити. Нехай вона вдає, що самій їй простіше, але за фактом вона розучилася довіряти людям. А ти цю віру їй повернула, хоч частково. І до того ж ти допомогла їй нарешті закрити справу з її батьками.

– Ось у цьому моєї заслуги небагато, – посміхнулася я.

– Ну як сказати, – похитав головою шукач. – Без тебе у Лілі не було б зачіпки. Я просто радий, що в неї вийшло розібратися з цим. Ця ситуація надто її накрила. Боюся, вона не змогла б примиритися і жити далі.

– А тепер зможе? – тихо, наче боячись відповіді, спитала я.

– Світ несправедливий, і не має значення існує в ньому магія чи ні. Її батьків підставили і стратили, але вона спромоглася це довести. Гадаю, вона дасть собі шанс на майбутнє.

Ми трохи постояли в тиші, після чого Михайло сказав:

– Ну то що, повертаєшся до столиці? – я кивнула. – Давай допоможу з перенесенням порталом.

– Е-е-е, – протягла я, несвідомо зробивши крок назад. – Спасибі, я краще на маршрутці.

Всупереч словам, я сама ж скривилася від цієї думки. Як виявилося, їздити у громадському транспорті, коли він не очищений відьмою від слідів чужих аур, справді жахливо. Поки я дісталася сюди, думала, збожеволію. Спочатку було просто неприємне, дратівливе відчуття, ніби тобі щось заважає. Але що довше я знаходилась в транспорті, то гірше мені ставало. Духота, нудота, задуха, запаморочення – ще не весь список. Я терпіла скільки могла, але в якийсь момент зрозуміла, чи сама там помру, чи чого доброго повбиваю всіх пасажирів. Попросивши зупинити машину (погодилися лише після погрози обблювати весь салон), я довго намагалася перевести дух на узбіччі траси. Після цього мене пересадили вперед, на сусіднє місце з водієм, і з горем навпіл я таки доїхала. Тепер, згадуючи цей досвід, я вже не була впевнена, що порталом буде гірше: кілька хвилин неприємних відчуттів і я на місці.

Правильно оцінивши мою внутрішню дилему, Міша запитав:

– Скільки переходів уже було?

Гадаючи, що йдеться про портальні переходи, я відповіла:

– Два.

– Пфф, – відмахнувся чоловік. – Найгірше ти вже пережила. Ходімо. Навіть перший раз не вартує поїздки в маршрутці.

І я погодилась. А за п'ять хвилин ми вже стояли на дорозі неподалік Ліліного будинку. Мене трохи повело убік, але Міша притримав за плечі.