Глава 20. Всі крапки над «і»

Ми стояли посеред площі, не зрушуючи з місця. Моє серце поступово заспокоювалось. Тільки тепер, коли небезпека ніби минула, мовчати було складно. У голові крутилося так багато питань, и ще більше претензій. До того ж починали дратувати молоді люди, які продовжували весело говорити про невідомі мені ситуації з їхнього життя і приймати нас за старих друзів.

– А що це з ними? – я кивнула на компанію.

– Нічого такого, – байдуже відмахнулася дівчина. – Легке закляття подавлення волі.

Відразу згадався наш професор з адміністративного права, який покірно поставив мені вищий бал, бо я його попросили. І було це якраз після того, як з його кабінету вийшла відьма. Це стало ніби останньою краплею, що переповнила дамбу, і її з несамовитим гуркотом прорвало. Весь той гнів і обурення, що я так старанно придушувала в собі, більше нічого не стримувало, і вони помчали з такою ж руйнівною силою, як водна стихія.

– Ну так, для тебе ж це нормально, – майже спокійно промовила я, всупереч злості, що клекотала всередині. – Подавлювати волю, дурити, маніпулювати, загрожувати, примушувати. Все це тобі дозволено. А на решту начхати. Вони для тебе так, витратний матеріал на шляху до мети.

– Я тобі жодного разу не збрехала, – Лілі відійшла від хлопця і тепер стояла навпроти. Її примружений погляд був прикутий до мене, а слова лунали жорстко. – Я одразу сказала, що маю свої причини брати участь у цьому і ніколи не обіцяла, що полюватиму за магом заради твого блага. Моя пропозиція була чіткою: я допомагаю тобі знайти справжнього вбивцю, і якщо ми його спіймаємо – тебе виправдають. Ти могла випробувати вдачу самостійно чи спробувати втекти від нього. Але ж ні, ти вирішила перевалити всі свої проблеми на мене, і розраховувала, що я з душевної доброти все зроблю за тебе. Так, у наших спільних інтересах було спіймати Етьєна, але далі я мала й свої особисті, а вони для мене на першому місці.

– Я вже зрозуміла, що ти хотіла дізнатися про батьків, але до чого був той ризик, – мені хотілося як маленькій тупотіти від образи і досади. – Ми могли діяти за планом: здати Етьєна Михайлу поки той був у пастці. Він би передав його ковену і довів причетність до вбивства, тоді ти б змогла висунути свої звинувачення. Сказати, що це Етьєн підставив твого тата. Але завдяки тобі у нас нічого не вийшло, і ми обидві прогаяли свій шанс.

– Як ти не розумієш, вони б усе приховали! – відчайдушний крик дівчини вибив мене з рівноваги. – Так, тебе б виправдали. При цьому подали б ніби встановили все вартові та які вони молодці. Але в ковені не стали б розбиратися з минулими справами. Старійшини, навпаки, зроблять усе можливе, щоб правда ніколи не вийшла назовні. Свої помилки вони приховують краще за будь-які найважливіші таємниці, і нікому не дозволять їх розкрити. Тим паче з особистої подачі. А мені треба було з'ясувати правду, дізнатися, що трапилося насправді, хто підставив мого тата, через кого стратили моїх батьків. Треба, щоб старійшини визнали свою помилку. Мені потрібна була справедливість. Невже я хочу чогось недосяжного?

– Лілі, прокинься! З першого дня нашої зустрічі ти тільки й говориш про ковен, старійшин і як ти хочеш їх принизити. Це вже якесь божевілля. Нав'язлива ідея, яка не дає тобі рухатися далі. Ти кажеш, що тебе в цьому місті тримає сила предків і таке інше, але це все повна маячня. Ти просто так зациклилася на минулому, що ніяк не можеш відпустити його і будувати своє майбутнє. Добре, припустімо ти права, продемонструєш усім помилки старійшин. Що далі? Батьків це не поверне і життя твоє не зміниться. Але знаєш, чому ти це робиш? Тому що все, що ти маєш, – це образа і спрага помсти. Ти тримаєшся за них, адже якщо цього не буде – ти не знаєш, як жити далі. Скажи, ти задавалася цим питанням? Впевнена, задавалася. І не знаходила відповіді. Тому ти і ризикуєш собою, доводиш до виснаження, підставляєшся під удари. Тобі начхати виживеш ти чи ні. Головна ціль – помста. І заради неї ти готова пожертвувати і своїм життям і моїм на додачу.

– Так, – холоднокровний голос дівчини мене налякав, мурашки побігли по спині, а Лілі спокійно стояла і зверхньо дивилася в моє обличчя. – Так і є. Ти вважаєш себе найрозумнішою? Єдиною, хто зміг розібратися у моїх почуттях? То я тебе розчарую. Це відомо всім. І що ненавиджу старійшин, і що бажаю помститися, і що витворяю цілковиту вакханалію, і правила порушую, і ось злочинців засуджених до страти звільняю. Плювати я хотіла на вартових, на старійшин, на всі закони та на твоє життя теж. Я піду на все заради своїх цілей. Шкода, що ти тільки зараз це зрозуміла, можливо все було б інакше, – на губах відьми грала жорстока посмішка, а тон голосу говорив протилежне: анітрохи їй не шкода.

– А ти знаєш, я думаю ще не пізно, – я спробувала вкласти всю зневагу і неприязнь у голос і погляд, яким я наостанок обдарувала дівчину. Різко розвернувшись на п'ятах, широкими кроками я віддалялася від компанії друзів, що стояли посеред площі, від Лілі та від монумента Незалежності. Хотілося б і мені зараз відчувати незалежність, ось тільки чомусь душу заливав смуток та відчуття втрати чогось дуже важливого.

Я просиділа на лавці кілька годин. Нерухомо, знесилено, без жодної думки в голові. Ось дивина: я думала, після всього, що сталося, мені знадобиться місяць, щоб усе переварити, обдумати і дійти висновку. Але ж ні. Мій мозок ніби питав: «А про що тут думати?». Мені просто було погано. Я відчувала себе зрадженою, але нарівні з цим звинувачувала і себе у зраді. А всередині все протестувало та кричало, що нічого подібного не було. Не було брехні, підступності, інтриг, віроломства. Лілі мене не підставляла, не кидала, не віддавала вартовим. Використала. Ну так. Типу я краща. Всі люди користуються одне одним певною мірою.