Глава 9. Професійні зломщики

– Неприємний індивід, – першим відгукнувся Михайло, коли ми прямували назад до амбару-петлі.

– Неприємний? – глузливо перепитала Лілі. – У нього аура рясніє темними мітками і це при тому, що такий слід залишається ненадовго. Та й цей його фокус зі зникненням. Чисте позерство. Подивіться який я крутий і сильний, – неприємним голосом промовила дівчина, закотивши очі.

– А чому позерство? – здивувалася я. – Як я зрозуміла, він телепортувався. Хіба не те саме зробила ти, коли перенесла нас у квартиру?

– І мало не померла на додачу, – скривилася вона. – Телепортація – це дуже складна магія, на неї треба викласти величезну кількість сили. У ситуації, як була у нас з тобою – коли ми були оточені – вибору я не мала. Це було раціонально. А цей чувак мав купу інших способів втекти, але обрав найбільш енергозатратний. Хіба не позерство?

– Він маг, – зауважив Міша. – При достатньому резерві це не така вже й проблема.

– Давно я не зустрічала магів із таким резервом, – серйозно сказала дівчина. На це чоловік їй нічого не відповів.

Біля однієї зі стіни потрібного нам амбару панувала менш доброзичлива, щоб не сказати агресивна атмосфера.

– Думаєш, ти тут найрозумніший? – зло кинув хлопець, котрого я відзначила як ватажка групи-шукачів.

– Тут? – вдав, ніби задумався Андрій. – Так, гадаю найрозумніший.

– Може ще й найсильніший? – ступив до нього перший.

– А ти перевір, – з викликом відповів другий, примружившись додавши: – Якщо не спудишся.

Такої провокації було достатньо. Хлопець, що до речі був трохи вищим за Андрія, зробив різкий випад уперед і спробував ударити кулаком в обличчя противника. Той дуже майстерно ухилився від першого удару, як втім, і від другого. Коли ватажок заніс руку для третього, Андрій спритно перехопив її й завів за спину хлопця.

– Досить! – я вперше почула крик від Михайла. – Що тут відбувається? Сергію.

Хлопці швидко розійшлися і стояли перед своїм наставником, ніби й не билися всього секунду тому. Визнаний (судячи з ситуації не всіма) лідер шукачів зробив крок уперед і діловито заговорив:

– Відбулася дискусія щодо вибору правильного замку для входу до петлі.

– А обґрунтовували ви свої думки кулаками?

– Неправда, – втрутився Андрій з фірмовою усмішкою на обличчі. – Його кулак жодного разу не влучив у ціль. Отже, вважаю це зауваження безпідставним.

– А ти взагалі мовчи, – Міша на мить перевів грізний погляд на хлопця, а потім знову звернувся до Сергія: – Доповісти становище.

– Чоловік вийшов із цього квадрата, – хлопець вказав кудись у ділянку стіни амбару.

– Тут 8 замків, – втрутилася Лілі. – Який саме?

– Проблема в тому, що вони дуже майстерно замасковані. Ми не можемо дійти консенсусу, – на цьому слові Сергій кинув швидкий погляд на Андрія, – щодо того, де обманка, а де справжній вхід.

Я напружила пам'ять, в яку за останню добу впхали інформацію більше, ніж за останній рік. Лілі говорила, що міжпросторова петля вся складається із замків і, відкривши лише один із них, можна вийти чи зайти всередину. І як я пам'ятала, їхнє відкриття не складає особливих труднощів.

– Якщо у нас лише 8 варіантів, у чому проблема спробувати відкрити кожен? Це не так вже й багато, – вирішила запропонувати я.

Запало незручне мовчання, і я зрозуміла, що зморозила нісенітницю.

– Навколо потрібного замка завжди розставлені так звані обманки, – почала пояснювати мені Лілі. – Ці замки дуже схожі один на одного, але тільки якщо правильний відчиняє «двері», то решта напхана пастками і спроба їх відімкнути може закінчитися безрадісно.

– Хто відповідав за цю ділянку петлі? – запитав Міша, вирішивши, що пояснення вичерпне.

– Олег, але ми з Андрієм були тут через кілька секунд.

Чоловік пробіг очима по присутніх. Вперед виступив один із хлопців групи і після ствердного кивка наставника сказав:

– Верхні 4 і ось ці 2, – він показав кудись у простір (хоча це для мене простір, а всі інші бачили там… ну, загалом щось), – скоріш за все пастки, а ось серед цих двох мені складно визначитись. Там світіння було однаковим при виході чоловіка і слід залишився аналогічним.

– Ні, – перебив Андрій. – Там була різниця: один поглинав більше енергії.

– І який? – поцікавився Михайло.

– Цей, – одночасно сказали Сергій та Андрій. І нехай я не бачила всі ці замки, але точно зрозуміла: хлопці вказали на різні.

«Ось воно яблуко розбрату», – посміхнулася до себе я.

– Це легко перевірити. Кожен із вас відкриє той замок, який вважає істинним, – твердо заявив Міша.

– Ти перший, – озвався Андрій.

– Куди ж поділася твоя впевненість? – хмикнув Сергій.

– Вона завжди зі мною, – обдарував його усмішкою хлопець. – Просто я не можу дозволити, щоб ти проґавив такий шанс зганьбитися.

Хлопці знову зіткнулися лютими поглядами. Командир групи напружився всім тілом, губи перетворилися на тонку лінію, кулаки стиснулися. Андрій навпаки зображував байдужість, але його видали жовна, що грали на вилицях.