Сімейний склеп

У сім'ї крамаря сьогодні особливий день, народився їх довгожданий первісток. Назвали його Валер'яном, що з латині означає сильний, здоровий, сміливий. Таким і був хлопчик. Майже ніколи не хворів, лиш часом мав нежить чи застуду, як всі малі діти в дитинстві.  Валер'янчик  ріс жвавою, допитливою, веселою дитиною.  Мав каштанове, злегка кучеряве волосся, ластовиння на носику, яке з часом зникло. Був улюбленцем обох бабусь та дідусів, усіх тіток та дядьків. Родичі обдаровували Вале'рянчика подарунками на всі свята, а також без будь-якої підстави. Сім'я була заможна, хлопчик ріс в достатку, але це не зробило його вередливим або пихатим.  

В школі Валер'янчик вчився добре, любив музику і літературу, мав багато друзів, часто їх запрошував до себе додому, де вони робили разом уроки, а потім пили чай з тістечками, та слухали, як Валер'ян  грає на скрипці. Батьки його у всьому підтримували,  і виконували його забаганки. Коли Валер'янчик  захотів на своє п'яте  день народження котика, подарували йому, перев'язане великим блакитним бантиком,  руде кошенятко. Сусідська кішка якраз розродилась, так що подарунок довго шукати не прийшлось. Валер'янчик так і назвав котика Рудиком. Котик став одразу  ж пестунчиком всієї сім'ї та найбільше хлопчика.  З того часу Рудик завжди спав у кімнаті Валер'янчика. 

Єдине, що затьмарювало  тихе родинне щастя, так це те, що хлопчик був сновида. Це почалось, як йому виповнилось сім років.  Він почав ходити у сні, інколи навіть  по кілька разів на тиждень. Що тільки не робили і куди не возили схвильовані батьки дитину, але нічого не допомагало.  Йому оглядали найкращі світила медицини, і всі, як один, заявляли, що хлопчик цілком здоровий і причину сноходіння вони не знайшли. Лиш казали батькам набратись терпіння, і що колись  це хлопчик має перерости.  

Валер'янчика водили по всіх ворожках та знахарках, про які тільки десь почула від знайомих його мама.  Чаклунки його відшіптували, викачували на ньому яйця, обкурювали свяченими травами та відливали воском. За хлопчика молились в церквах та монастирях, його поїли мікстурами, обливали холодною водою, обкладували на ніч грілками, годували вітамінами, та все було намарно. Сноходіння могло зупинитись на кілька тижнів, та потім  починалось знову.  

Батьки лиш заламували від відчаю руки, коли бачили, як хлопчик вночі, мов зачарований, виходив зі своєї кімнати та прямував на вулицю. Його кімнату перемістили з другого на перший поверх дому, адже боялись, що він може випасти вночі із вікна.  

Як би це було не дивно, але найменше кого це хвилювало, був сам Валер'ян. Він нічого не пам'ятав, його нічого не боліло, він як і  раніше лягав спати і прокидався в той самий час, лиш ноги були інколи брудні вранці від нічного ходіння.  

Подорослішавши, з років тринадцяти-чотирнадцяти, у нього почали з'являтись перші нічні спогади, але все було затягнуто  поволокою, мов у тумані, розмите і нечітке.  

Їх дім був розташований майже на самому краю містечка. Справа за містом починалась  торфовища, болотиста місцевість, куди і в день ніхто не ходив, адже там можна було легко втопитись, ставши не на ту болотяну купу.  З лівої сторони  було міське кладовище, на ньому був розміщений сімейний склеп родини Валер'яна, де була похована більшість його предків. 

Мов уві сні, Валер'яну згадувалось, як він йшов доріжкою  через сад, як звернув праворуч від хвіртки, і пішов на болота. Перед очима мерехтіли сотні біло-синіх блукаючих  вогників. Одні казали, що то упирі сновигають вночі по болотам, інші, що то маленькі потерчатка, душі померлих неохрещених дітей, з крихітними каганчиками в руках,  скачуть своїми кривенькими ніжками з одної купки на іншу. Їхні каганчики то гаснули, то знову загорялися. Вони ще, говорять,  вміють кумкати по-жаб'ячому  і люблять затягувати подорожніх на гибель в трясовину.  Валер'яну пригадувалось, як він стоїть посеред болота,  і навколо нього товпляться крихітні істоти, здається, він навіть бачив їх маленькі бліді личка в тьмяному світлі каганців, і як вони з подивом на нього дивились. 

Валер'ян би так і думав, що йому це все снилося, якби прокинувшись,  не бачив сліди від торфу на килимі перед ліжком і свої чорні, як дорога,  підошви ніг. Він швиденько біг у ванну кімнату, мив ноги, замітав з килима землю,  перевіряв чи не лишив він болото при вході та коридорі, і як  нічого не бувало,  вітав батьків з добрим ранком та сідав снідати. Валер'ян давно зрозумів, що стан він свій змінити не може, єдине, він намагався вберегти від хвилювань батьків. 

В останніх  класах школи спогади стали ще лячнішими. Валер'ян зрозумів, що  почав ходити на кладовище.  

Темна, глибока, безмісячна, хоч око вибери, ніч,  задушлива тишина, цвинтарні ворота з кованої крученої арматури, чорні обриси дерев навколо кладовища, і сірі надгробні плити. Він блукав між ними, бачив, як на свіжих могилах сидять мерці, і розказують один одному про  тяготи і болі  свого вже завершеного життя, їх душі ще не відійшли  на той світ, і вони ходили тут, між живими,  по землі.  Між могилами інколи снували старі зморшкуваті  відьми, хоча  були і молоді гарні.  

“Босорканями їх називають”, - згадав Валер'ян, так йому колись розповідала  улюблена нянечка Марія. Вони сюди приходили по цвинтарну землю для проведення своїх чорних ритуалів. Подекуди на могилах догорали свічки у ліхтарнях, що родичі принесли на роковини  чийоїсь смерті.  

Але потім знову був сонячний ранок. Весь дім пахнув свіжозвареною татковою кавою, на кухні шкварчали на вершковому маслі млинці, прибіг  Рудик,  хотів побавитись в м'ячика, служниця Марта несла у вітальну тацю зі сметаною  та вишневим варенням, мама припрошувала як найшвидше сісти до столу, щоб мати вдосталь часу для сніданку. Крізь мереживні фіранки у вітальню пробивались пучки сонячного світла, цокав старий настінний дзиґар1. 

Валер'ян вийшов з дому із ранцем, обернувся і поглянув на свій чудовий чепурний дім, маму, яка стояла у вікні і махала рукою, немов він не до школи йшов на півдня, а відправлявся у подорож, і всі примари зникли.