5 червня 2036 р.
Мікаеллі зв’язало руки це прокляте сімдесят вісім. Воно ніяк не вписується в її рівняння і ламає всю логіку проєкту. Сьогодні у моєї союзниці з’явилося декілька нових ідей щодо того, чим насправді може бути ця цифра, але тепер вже навіть Мікаелла визнає, що звучать ці теорії вкрай сумнівно. Все тримається на здогадках. Вона каже, щоб перевірити цю гіпотезу, доведеться провести практичний дослід. Не те щоб я готовий до облаштування підпільної лабораторії у стінах напівзруйнованої бібліотеки, яка явно не призначена для проведення експериментів, але схоже, у мене немає вибору…
Чесно, іноді складається враження, що ми просто топчемося місці. Робота триває щодня, монотонно і виснажливо, але суттєвого прогресу досі немає. Я перерив уже чималу частину книгосховища — сотні полиць, тисячі томів, нескінченні каталоги й довідники. Поки що все марно. Здається, ми шукаємо голку в стогу сіна.
Декілька днів тому Мікаелла зголосилася допомогти мені. Мовляв, через постійну роботу із формулами і дрібними цифрами у неї вже в очах рябить, проте і сидіти без діла вона не хоче. В пошуках нової літератури ми випадково натрапили на релігійну секцію. Я жартома запитав у дівчини, чи вірить вона в Бога. Мікаелла досить сухо і серйозно відповіла, що не може відповісти на це і собі самій, а потім додала: «Навіть якщо й існує, де Він був, коли світ гинув? Чому допустив страждання невинних? Чому дозволив нам повільно помирати?»
Я хотів відповісти щось на кшталт того, що здається, деякі люди загралися із владою, наданою їм, і самі довели себе до цього, проте дівчина явно була не налаштована зараз обговорювати такі філософські питання, тож змовчав. Тоді ми майже одразу знайшли потрібну нам книгу і тема розмови швидко змінилася іншою, але питання існування вищих божественних сил чомусь зачепило мене, і ще довго не відпускало, хоч я ніколи не був релігійною людиною. Можливо, давалася взнаки стара журналістська звичка докопуватися до мотивів. А ще здавалося, що між мовчазним Богом і безіменними творцями «Колиски», що залишили нам цей незрозумілий шифр, було занадто багато спільного, щоб це можна було просто проігнорувати.
Минув деякий час з моменту розмови, а я все ще раз у раз між роботою повертався до неї. Людство справді саме знищило цей світ, але фактично, влада у створенні масової зброї чи веденні загарбницьких війн була у руках країн-гігантів. Це були надмогутні держави, які завдяки колосальним фінансовим багатствам, потужним арміям, величезним ресурсам та передовим технологіям мали глобальний вплив на світ і здатні були диктувати йому свої правила. А що залишалося меншим? Чи відчували громадяни слабших країн, які не мали можливості відбитися від сильніших, що їх покинули, віддали на розтерзання? Чи задавалися питанням, чому саме вони стали розмінною монетою у чужій грі?
Ці думки в’їлися мені в голову і заважали нормально виконувати роботу. Тож я вирішив, що варто завести цю бесіду з Мікаеллою ще раз. Мені хотілося обговорити це з кимось… Чомусь здавалося, що після розмови стане легше.
* * *
Коли Майкл нарешті вирішив відірватися від своїх записів, густа темрява пізнього вечора вже давно поглинула коридори бібліотеки. Хлопець повільно піднявся сходами до головної читальної зали на третьому поверсі, звично очікуючи побачити там тьмяний вогник ліхтаря і схилену над розрахунками постать Мікаелли, проте за масивними дубовими дверима панувала лише холодна порожнеча. Бліде місячне світло, що пробивалося крізь брудні вікна, вихоплювало з темряви лише покинуті на столі стоси довідників та розкидані аркуші паперу.
Майкл розвернувся і рушив углиб темного коридору. Туди, де знаходилося невелике архівне приміщення, яке Мікаелла облаштувала під свою спальню, і під час першої зустрічі категорично заборонила хлопцю там з’являтися.
Вхід у кімнату був напіввідчинений, і зсередини на підлогу падала слабка смужка жовтуватого світла. Майкл обережно штовхнув двері і тихо ступив на поріг. Дівчина сиділа на краю невеликого ліжка. Вона підтягнула одну ногу до себе, обперлася ліктем на зігнуте коліно і схилила голову на долоню. Її погляд був абсолютно застиглим — вона дивилася кудись в одну точку на стіні перед собою, не кліпаючи і, здавалося, взагалі не фіксуючи реальність навколо. Майкл швидко ковзнув очима у бік стіни — вона, майже вся, від підлоги до стелі, була увішана аркушами із хімічними формулами, рівняннями та малюнками структурних решіток.
Пауза хлопця на порозі явно затягнулася. Мікаелла повільно повернула голову в сторону дверей. Погляд дівчини був важким, похмурим і абсолютно порожнім. Декілька секунд вони просто дивилися один на одного. Майкл закляк, відчувши себе геть розгубленим — він просто не знав, що робити чи казати далі. Мікаелла ж навіть не кліпала, продовжуючи мовчки свердлити його очима.
— Ти поглядом вбити можеш, знала про це? — нарешті видихнув хлопець, роблячи обережний крок у кімнату. — Це взагалі-то, дуже страшно.
— Ну то не дивись в мою сторону.
У повітрі знову повисла густа тиша. Майкл обперся об дверний одвірок, схрестивши руки на грудях, подумки намагаючись підібрати правильні слова. Залишити Мікаеллу зараз саму здавалося неправильним, але й зробити крок назустріч було нестерпно важко. Питання крутилося на язиці. Він дуже хотів почати розмову, але лише одним своїм виглядом дівчина лякала його.
— Ти так і будеш там стовбичити? — її голос вирвав Майкла з думок. — Чого тобі? Хочеш щось конкретне, чи просто прийшов постояти над душею?