30 травня 2036 р.
Розмова добігла логічного кінця і ми з Мікаеллою розійшлися по своїх кімнатах. Якийсь час я чув тихе шурхотіння за стіною — дівчина перекладала книги абощо. Один раз щось важке з гуркотом гепнулося на підлогу, і я вже встав, щоб перевірити, чи її там не привалило шафою, проте майже одразу до мене донеслася приглушена, роздратована лайка. Жива. Гадаю, думка про майбутню роботу над проєктом занадто розбурхала її думки, тож вона ще довго не могла заспокоїтися. Невдовзі метушня припинилася і простір наповнила блаженна тиша. Дівчина нарешті здалася і лягла спати. Вона, певно, зараз вже бачить десятий сон.
Сил боротися із наслідками зливи у нашій вітальні сьогодні вже не залишилося, тож потоп ми вирішили розгрібати зранку. Я сиджу у своїй кімнаті, слухаю, як краплі монотонно барабанять по шибках, і думаю про ці чортові цифри. Мікаелла виглядає одержимою. Уся ця ідея з «Колискою», секретними хімічними формулами та порятунком мертвого світу здається мені дурнуватою ілюзією. Соломинкою, за яку вона вчепилася мертвою хваткою, просто щоб зайняти себе чимось і не втратити здоровий глузд від безвиході. Я захопив ту книгу-архів зараз із собою, дивлюся на нескінченні числові рядки і бачу лише хаос, випадковий набір даних. Вона ж бачить там порятунок.
Я запропонував Мікаеллі допомогу, і не відмовляюся від своїх слів. Проте я не збираюся сліпо йти за дівчиною, чекаючи моменту, коли її надія на світле майбутнє неминуче розіб’ється об реальність нашого світу. Мені потрібні докази, що робота над «Колискою» в кращому випадку не заведе нас у глухий кут, в гіршому — не обернеться катастрофою. Я зовсім не розуміюся у хімії, проте в Бостоні на журналістиці мене навчили працювати з паперами. Якщо цей урядовий проєкт дійсно існував, мають бути інші сліди. Номенклатура, індекси, супровідна документація, зрештою, хоч якась структурна логіка цього шифру, окрім хімічної.
Нехай Мікаелла пише формули і розгадує цю загадку своїми методами, а я тим часом перерию архіви та каталоги бібліотеки. Я маю знайти документальне підтвердження, впевнитися, що в цих цифрах є хоч щось реальне, перш ніж її сліпа віра заведе нас у могилу.
* * *
Ранок у мертвому місті завжди приходив непомітно, стираючи примарну межу між ніччю та днем. Вчорашня злива вщухла і залишила по собі нагадування у вигляді темно-сірого неба, що низько нависало над зруйнованим Нью-Йорком. Крізь вцілілі вікна пробивалося бліде, хворобливе світло, вихоплюючи з напівтемряви густі стовпи пишу. У покинутій бібліотеці панувала тиша, яку порушувало лише монотонне крапання води зі стелі.
Майкла вирвав зі сну різкий шурхіт десь зовсім поряд, а потім чиясь холодна рука безцеремонно стягнула з його плеча стару вовняну ковдру.
— Ну, ти ж сам погодився мені допомагати, — пролунав над ним бадьорий, до неможливості енергійний голос. Мікаелла нависла над хлопцем, кліпаючи очима. — Вставай!
Хлопець помружився. До звичного бібліотечного холоду сьогодні додався ще й задушливий сморід мокрої штукатурки — їхня імпровізована вітальня досі стояла затоплена.
— Куди ми йдемо в таку рань? — хрипко запитав Майкл, неохоче піднімаючись із ліжка і натягуючи на себе куртку.
— У головну читальну залу, — кинула дівчина, вже крокуючи до виходу з кімнати. — Оскільки наше минуле місце зборів тепер плаває, я знайшла нам нове приміщення. Будемо працювати там.
— А чому ми не йдемо до твого «кабінету»?
— Там катастрофічно мало місця, — відмахнулася Мікаелла, навіть не обертаючись. Її кроки були швидкими, і досі сонний хлопець ледве встигав, плентаючись позаду. —Не відставай, — гукнула вона йому.
Дівчина впевнено повернула ліворуч, розрізаючи густий морок променем ліхтарика. Майкл рушив слідом, намагаючись не відставати. Темрява в цьому довгому коридорі чомусь здавалася щільнішою, а повітря — важчим. Промінь світла ковзав по облуплених стінах, вихоплюючи з тіней потьмянілі таблички на дверях: відділ гравюр, зала картографії. Хлопець кинув швидкий погляд на прочинені двері з надписом «Карти» — спальня Мікаелли.
Їхні кроки луною відбивалися від високих стін. Дівчина йшла швидко, майже не дивлячись під ноги, ведена лише своїм бажанням показати те, над чим вона так довго і старанно працювала. Дійшовши до кінця коридору, вона різко розвернула праворуч. Майкл ступив за нею і мимоволі затамував подих від побаченого.
Вони опинилися в лівій частині головної читальної зали. У часи розквіту її архітектурні масштаби змушували людей завмирати, але зараз, у сірій напівтемряві, приміщення здавалося нескінченним океаном порожнечі. Величезні ліпні склепіння губилися десь високо в чорних тінях, а вздовж всієї зали тягнулися ряди масивних дубових столів.
Мікаелла впевнено провела Майкла повз лабіринти книжкових стелажів, минула барикади зі звалених старих меблів і зупинилася в самій глибині зали. Вона підняла ліхтарик вище, і хлопець завмер, лише кліпаючи очима. Перед ним, вишикувані в один ряд, стояли три величезні університетські дошки. Їхня чорна матова поверхня була суцільно, від самого верхнього краю до нижньої рами, вкрита колонками цифр, хімічними символами, багатокутниками структурних решіток і перекресленими формулами, виведеними білою крейдою. Деякі розрахунки находили один на одний, перекреслювалися грубими лініями і починалися знову, створюючи враження не наукового дослідження, а маніакального, гарячкового витвору божевільного вченого.