Розділ 1. АРЕАЛ ВИЖИВАННЯ

12 травня 2036 р.

Новий день у новому місті. Я стояв посеред площі, і оцінював поглядом масштаби катастрофи: у великій сірій глибі металобрухту та бетону важко було впізнати колишній Нью-Йорк…

Два дні тому я прийшов сюди з Бостона. Майже місяць пробирався крізь білу пустелю, тікаючи від тиші мертвого міста, де більше не залишилося ані їжі, ані людей, а разом з цим і шансів на виживання. Опинившись у безвиході, я вирішив просто йти на південь, доки вистачить сил. Яка різниця, де померти: у покинутому життям місті чи по дорозі у невідомість?

І тут, у руїнах Нью-Йорка, я знайшов її. Мікаеллу.

Коли вона вперше назвала своє ім’я, у мене побігли мурахи по шкірі. Майкл і Мікаелла. Чоловіча і жіноча версії одного імені зустрілися. За всіма правилами теорії ймовірності, який був шанс, що серед мільярдів мертвих тіл і тисяч зруйнованих міст я натраплю саме на неї? У цьому, Богом забутому світі, де не залишилося жодного сенсу чи логіки, я сприйняв це за знак. Ніби сама доля, або хтось нагорі, хто ще не втомився від жорстоких жартів, вирішив, що ми маємо зустрітися.

*     *     *

Головна будівля Нью-Йоркської публічної бібліотеки, розташована на п’ятому авеню, виглядала як облізлий скелет. Праве крило колись величної будівлі повністю обвалилося, перетворившись на купу бетонних плит та будівельного сміття. Центральний вхід теж зазнав пошкоджень — у стіні зяяла величезна дірка, через яку проглядався вестибюль. Майже всі вікна були вщент розбиті, а ті, що вціліли, тепер виглядали чимось нереалістично-правильним. Здається, катастрофа, що пройшлася вулицею, оминула лише культових кам’яних левів, які досі залишалися на своїх постаментах по обидва боки від входу в бібліотеку і тепер гордо височіли на тлі понівеченої споруди.

Майкл стояв на площі перед головним входом. Куди йти далі? Навколо панувала дзвінка тиша, у повітрі висів липкий запах смерті. Це місце — пустка, — хлопець обвів поглядом порожню вулицю. — Не варто тут залишатися. Майкл зробив перший обережний крок. Під ногами почувся хрускіт битого скла та чавкання снігової сльоти. Він встиг пройти лише кілька метрів, як раптом, крізь завивання вітру пробилися чужі голоси. Приглушена, але виразна розмова змусила його миттєво завмерти на місці. Хлопець прислу́хався — це була група.

У новому постапокаліптичному світі мутовані хижаки були далеко не єдиною загрозою, і часто — навіть не найгіршою. Справжню небезпеку несли стерв’ятники — збиті в жорстокі зграї люди, які остаточно втратили будь-які моральні цінності. Вони полювали на інших уцілілих з тваринним азартом, грабуючи та вбиваючи заради спорядження чи навіть простої втіхи. Такі собі пірати на суші. Майкл не знав, хто саме на даний момент наближаючись вів розмову, але випробовувати долю жодного бажання не мав. Затамувавши подих і озираючись на землю, щоб уникнути зайвих звуків, він почав повільно скрадатися назад. Погляд гарячково сканував вулицю в пошуках схованки. Найближчим надійним укриттям виступала будівля бібліотеки, від якої хлопець відійшов буквально хвилину тому. Не вагаючись, Майкл переліз через дірку у стіні центрального входу і шмигнув у темний вестибюль.

Завмерши на місці та намагаючись не створювати зайвих звуків, хлопець обвів поглядом приміщення. Навіть у напівзруйнованому стані бібліотека вражала своєю монументальністю. Стеля — щедро прикрашена складною гіпсовою ліпниною та масивними карнизами. Витончені розетки й колись позолочені деталі тепер вкрилися товстим шаром інею та кіптяви. Величезні масивні стіни, обшиті різьбленим темним дубом на нижньому рівні, здіймалися вгору, плавно переходячи у світлий камінь. Ритм простору задавали пілястри та глибокі арочні вікна. Вітер завивав крізь їхні розбиті шибки, намітаючи всередину брудний сніг. Майкл озирнувся довкола і прислухався: голоси з вулиці стихли — схоже, група людей пройшла повз. Проте повертатися на вулицю сенсу вже не було. Зважаючи на те, що містом вільно пересувалися невідомі угрупування, та й надворі вже вечоріло, найрозумнішим рішенням було б переночувати тут. Навряд чи випадкового перехожого зацікавить таке місце, як публічна бібліотека, і він забреде сюди вночі. «Що ж, влаштую собі екскурсію», — із цією думкою хлопець дістав ліхтарик з наплічника і рушив углиб будівлі. Його обережні кроки луною відбивалися під високою стелею розкішного вестибюлю. Було темно, холодно і трохи моторошно. Майкл перетнув спустошену виставкову залу, де колись стояли стенди із рідкісними екземплярами, і зупинився перед дверима. Постоявши декілька секунд, — хтозна, що там може бути? — обережно прочинив їх. Перед ним постало серце будівлі — гігантське книгосховище.

На мить хлопцю здалося, що він потрапив до лабіринту. Щільна, геометрично ідеальна сітка високих стелажів простягалася на десятки метрів уперед і в різні сторони, перетворюючи простір на мереживо із вузьких ходів. Повітря тут було важким, нерухомим, просякнутим стійким запахом цвілі та старого паперу. В світлі ліхтарика було видно, як літає густий пил.

Майкл обійшов декілька рядів перш ніж помітити дивне шарудіння. Спочатку він подумав, що це гризуни, які тут, у старій покинутій будівлі, очевидно, мали б бути. Проте потім до звуків додалася загадкова тінь, що раз у раз скрадалася за хлопцем. Майкл зупинився на перехресті двох проходів, прислухаючись. Нічого. Все стихло, лише десь далеко краплі води монотонно розбивалися об підлогу. Хлопець зробив ще один крок, і ось знову вона — тінь, яка не повинна була рухатися, — відділилася від темного масиву книжкових полиць. По спині Майкла пробіг холод. Хтось із мародерів все ж встиг непомітно прошмигнути за ним? Він різко розвернувся корпусом, спрямовуючи промінь ліхтарика в бік непроханого гостя. Світло встигло вихопити з темряви бліде обличчя і довге розпатлане волосся. А потім з мороку виринула рука, стискаючи щось важке.