ПРОЛОГ

7 квітня 2036 р.

Минуло п’ять років відтоді, як ми остаточно вбили нашу планету.

Спочатку були війни за ресурси та території — людям завжди мало. Вони постійно прагнуть захопити якомога більше, привласнити собі чуже. Потім до збройної агресії додалися експерименти зі специфічною зброєю. Зусилля мільйонів учених в лабораторіях по всьому світу були кинуті на створення чогось нового, більш агресивного. Байдуже, якою була зброя — ядерною чи біологічною. Країни неначе змагалися між собою, хто винайде щось страшніше.

Тоді кожен вважав, що створює щось, щоб захиститися, але натомість всі ці дії принесли лише смерть та вічний холод. У лютому дві тисячі тридцять першого року людство дізналося, що таке апокаліпсис.

У старих книгах писали про невідворотний гнів небес. Люди завжди любили думати, що їхнє знищення буде справою рук когось величнішого, проти кого неможливо боротися. Це виправдовувало б нашу слабкість. Усі чекали, що кінець світу приведуть за собою чотири вершники на різнокольорових конях, проте реальність виявилася набагато прозаїчнішою — апокаліпсис на Землю принесли люди.

Природа довго терпіла, але врешті-решт просто не витримала нашого втручання. Коли адекватність людських експериментів перейшла межу — крихкий світовий баланс остаточно порушився і планета здригнулася від масових катаклізмів, що одночасно спалахнули на всіх континентах. Моря та океани велетенськими цунамі накочувалися на прибережні міста. Вода змивала все на своєму шляху. З надр землі виривалися десятки пробуджених вулканів, застилаючи сонце густим попелом. Там, куди не дістала нищівна вода та гнів вогняних розломів, панувала нестерпна засуха. І без того сухі пустелі тепер перетворилися на випалені мертві пустки. Здавалося, світ згорить дотла у цій агонії, але раптом усе обірвалося: температура різко впала, і всю планету — від екватора до полюсів — накрило товстою ковдрою снігу. Льодяна тиша скувала Землю на п’ять довгих років.

Більшість людей просто замерзли, згоріли або були поглинені цунамі. Ті, хто вижили, зараз на межі. Сніг… він усюди. Планета перетворилася на одну велику суцільну Арктику. Держав, як таких, більше не існує. Немає президентів, монархій, армій, поліції чи законів. Тепер ми всі — просто безіменні мурахи у величезному всесвіті.

Однак кажуть, навіть після найтемнішої ночі настає день, після грози — обов’язково знову засвітить сонце, а навіть найважча зима завершиться відлигою і рано чи пізно у свої права вступить весна. Кілька місяців тому нескінченний білий покрив почав потроху танути, перетворючись на брудну, токсичну сльоту. В серцях уцілілих зажевріла примарна надія на краще майбутнє. Але дива не сталося: флора так і не відродилася. Дерева стоять чорними мерцями — тепер вони придатні лише для розпалки багаття. Натомість фауна адаптувалася швидше за нас. Тварини масово мутували, і тепер те, що можна зустріти на вулиці, вже мало нагадує колишніх собак. Це зголоднілі, мутовані хижаки, для яких ми — просто м’ясо.

Колись, ми вважали себе вінцем творіння. Королями, що мають право перекроювати світ під себе. Ми вбивали одне одного заради ілюзії контролю, не розуміючи, що насправді ніколи ним не володіли. Тепер баланс відновлено. Природа позбулася своїх самопроголошених господарів, опустивши нас на самісіньке дно. І єдине, що має значення сьогодні, — це пережити ще одну ніч.