Сімдесят сім припливів

Розділ 2. Як стати найкращою подругою злочинця

Сільва

Люди думають, що море тихе.

Люди взагалі багато чого думають. Наприклад, що риби не мають пам'яті. Що русалки співають, бо їм весело. Що «назавжди» — це довго.

Море не тихе. Море — це шум. Скрегіт піску по каменю. Клацання крабів. Тріск льоду, що десь далеко на півночі ламається навпіл. Китова пісня, яка йде так глибоко, що від неї в тебе тремтять зуби. І серце. Якщо воно в тебе є.

У моєї сестри серця не було вже сім місяців.

* * *

Ільва лежала в Глибокому гроті. Там, під Вовчою скелею, де вода така холодна й темна, що навіть світляні медузи туди не запливають. Я принесла їй ліжко з морської трави. Принесла найм'якші водорості з фйорду. Найгарніші мушлі. Скло від пляшок, обточене хвилями до кольору цукерок. Вона любила таке скло. Колись.

Тепер вона лежала й не дивилась ні на що.

Її луска блякла. Колись вона була як у мене — зелено-срібна, з перламутром, що грав на світлі. Тепер — сіра. Як мокрий пісок. Як попіл, який люди кидають у воду, коли когось проводжають. Волосся, довге, руде — у нас у родині вона одна була руда, мама казала, це від сонця, яке вона проковтнула при народженні, — волосся теж згасало. Ставало прозорим. Як медуза.

— Ільво, — сказала я. — Я принесла тобі скло. Зелене. Як ти любиш.

Вона не відповіла.

Вона вже тиждень не відповідала.

Я сіла поруч. Обійняла її хвостом. Холодна. Холодніша за воду.

Коли русалка віддає перлину, вона віддає себе. Це не метафора. Це не як у вас, людей, «віддати серце». Ви віддаєте серце й потім забираєте його назад, коли набридне. Ви пишете про це пісні. Знімаєте серіали. Я бачила дванадцять сезонів «Кохання в Мадриді», і там головна героїня віддавала серце сім разів. Сім. І щоразу забирала назад, цілісіньке, як нове.

У нас інакше.

У нас перлина — це серце. Справжнє. Воно лежить тут, у грудях, під лускою. Біле, кругле, тепле. Коли ти кохаєш когось так сильно, що вже не можеш тримати це в собі, ти її віддаєш. Виймаєш і кладеш йому в долоню.

І якщо він береже її — ти живеш.

А якщо він іде з нею — ти згасаєш. Поволі. Місяць за місяцем. Поки не станеш піною.

Ільва віддала свою перлину навесні. Доглядачеві маяка.

Він пішов.

* * *

Я бачила його лише здалеку.

Ільва не дозволяла мені підпливати. «Ти його налякаєш, — казала вона. — Ти все лякаєш. Ти навіть кита налякала минулого літа». Кит, до речі, сам винен. Він співав фальшиво. Я просто сказала йому про це.

Тож я дивилась здалеку. З-за скелі. З-під води. Вечорами, у відплив, коли Ільва вилазила на камені, а він виходив із хатинки.

Високий силует. Жовта куртка. Ліхтар у руці.

Він ішов по скелях, світив під ноги, а потім сідав поруч із нею. І вони говорили. Довго. Іноді вона сміялась. Я чула її сміх аж під водою, як дзвоник.

Я ніколи не бачила його обличчя. Тільки куртку. Жовту. Яскраву, як попередження. Як буй, що кричить: «Тут небезпечно».

Треба було слухати буй.

А потім одного вечора навесні Ільва повернулась у грот і не сказала нічого. Просто лягла на траву. І всміхалась. Довго. І я подивилась на її груди й побачила там порожнє місце. Маленьку ямку під лускою. Там, де мала бути перлина.

— Ти віддала, — сказала я.

— Віддала, — сказала вона. — Він буде берегти.

Він беріг тиждень.

Потім маяк спорожнів. Ільва виходила на скелі щовечора. Сиділа до самого припливу. Співала. Кликала. Лишала на камені печиво з корицею, яке він їй колись приносив — вона знайшла кілька пачок у сараї, і носила, і клала, і чекала.

Ніхто не прийшов.

Влітку вона перестала співати.

Восени — перестала вилазити на скелі.

Тиждень тому — перестала говорити.

* * *

А два дні тому на маяку засвітилось вікно.

Я побачила це здалеку, коли пливла з фйорду з тим зеленим склом для неї. Вікно хатинки. Жовте світло. Як раніше.

Я зупинилась у воді. Дивилась.

А потім, увечері, у відплив, з хатинки вийшов він.

Жовта куртка. Ліхтар. Той самий силует, тільки якийсь... не такий. Сутулий. Обережний. Ішов по скелях так, ніби кожен камінь міг його вкусити. Але куртка була та сама. Я її впізнала б навіть уві сні. Я бачила її у снах сім місяців. Як кошмар. Як жовтий буй над прірвою.

Він повернувся.

Не до Ільви. Не з перлиною. Не з вибаченнями. Він просто повернувся на свій маяк. Як ні в чому не бувало. Вийшов погуляти. Подихати морським повітрям.

Я вилізла на скелю. Не ховалась. Хотіла, щоб він мене побачив. Хотіла подивитись йому в очі. Але не змогла. Я дивилась тільки на жовту куртку. На ту латку з літерами на грудях. І щось у мені, що досі просто боліло, раптом стало гострим. Як скло, яке ще не обточили хвилі.

А він. Він крикнув: «Пані! Вам потрібна допомога?»

Допомога.

Мені.

І запропонував кави.

Я пірнула, перш ніж зробила щось, про що потім пошкодувала б. Ну, щось гірше, ніж те, що зробила потім.

Бо потім я зробила вузол.

* * *

Мама навчила нас із Ільвою вузлам, коли ми були зовсім малі.

«Це не іграшка, — казала вона. — Вузол із власного волосся — це клятва. Ти зав'язуєш море. Воно слухається. Але море пам'ятає, хто його зв'язав і чому. І коли захочеш розв'язати — воно спитає ціну».

Ми з Ільвою тоді хіхікали. Зав'язували вузлики на хвостах одна одній. Невинні, маленькі, на годину. Щоб течія принесла нам мушлю. Щоб чайка впустила рибу.

Цей вузол був не такий.

Я вирвала пасмо волосся. Довге, темне, з корінням. Боляче. Мені було все одно. Сіла в Глибокому гроті поруч із сестрою, яка вже не говорила. І скрутила пасмо в тугий вузол. Сім обертів. Сім узлів. По одному за кожен місяць, що вона згасала.

І сказала морю, що хочу.

Хай ніхто не пристане до цього острова. Хай жоден голос не вийде з нього. Хай він сидить тут, на своїй скелі, у своїй жовтій куртці, так само, як вона сиділа на скелі й чекала. Хай чекає, поки хтось прийде. І хай ніхто не прийде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше