Генрік
Приплив 1. Людей на острові: 1. Овець: 0 (обіцяли три). Зв'язок: є. Настрій: не рахується.
Арне сказав, що море сьогодні спокійне.
Я перепитав двічі. Бо човен підкидало так, що мій сніданок вирішив повернутися до Осло без мене.
— Спокійне, — повторив Арне. І вистукав люльку об борт. — Ти б бачив його в березні.
— Не бачив.
— От і не треба.
Він кермував однією рукою. Другою тримав люльку, термос і, здається, саму розмову. Йому було років сімдесят. Може, сто. Обличчя як карта, на якій уже немає вільного місця для доріг.
Я сидів на ящику з консервами. Тримався обома руками за край. Окуляри запітніли від бризок, і я протирав їх краєм светра кожні дві хвилини. Марно. Через дві хвилини вони знову були мокрі. Я протирав знову. Це хоча б було заняття.
— Ти не моряк, — сказав Арне. Не питав.
— Я бухгалтер.
— А.
Він кивнув так, ніби це все пояснювало. Ніби бухгалтери — окрема порода людей, яку море не любить за замовчуванням.
Може, так і є.
* * *
Острів виріс із туману поступово. Спершу маяк. Білий, з червоною смугою, вузький, як олівець, яким забули щось дописати. Потім скелі під ним. Сірі, мокрі, з чорними прожилками. Потім будиночок біля підніжжя маяка — дерев'яний, червоний, з білими віконницями. Як на листівці. Тільки листівки не пахнуть водоростями й мазутом.
— Ульвескьєр, — сказав Арне. — Вовча скеля.
— Чому вовча?
— Бо виє, коли вітер зі сходу.
— Скеля виє?
— Почуєш.
Він знову вистукав люльку. Я вирішив більше не питати.
Причал був маленький. Чотири дошки й залізне кільце. Арне підвів човен так легко, ніби паркувався біля супермаркету. Кинув мені мотузку. Я впустив мотузку. Він подивився на мене. Підняв мотузку сам. Прив'язав.
Ми почали вивантажувати ящики. Консерви. Кава. Мішок картоплі. Газові балони. Свічки, «бо ліхтар ліхтарем, а свічка надійніша». Батарейки. Шість пачок печива з корицею.
— Це Магнусове, — сказав Арне про печиво. — Він його замовляв щотижня.
— Я не їм печиво з корицею.
— Магнус теж не їв. Він годував ним море.
Я поставив ящик на причал. Випростався.
— Годував море.
— Кидав зі скелі. Казав, хтось там любить солодке.
Я подивився на воду. Вода була сіра, холодна і зовсім не схожа на когось, хто любить солодке.
— Мій брат, — сказав я, — завжди був... оригінальним.
— Твій брат, — сказав Арне, — завжди був добрим хлопцем. Тільки дурним. Як усі добрі хлопці.
Він закинув на причал останній ящик.
— Четвер, — сказав він. — Привезу хліб і молоко. Тиждень, і забираю тебе. Тиждень — це не довго.
— Не довго, — погодився я.
— Журнал заповнюй. Двічі на день. Лампу перевіряй. Якщо щось — рація на кухні. Канал шістнадцять.
— Канал шістнадцять.
— І не ходи по скелях у приплив.
— Чому?
Арне подивився на мене. Довго. Своїми вицвілими блакитними очима.
— Бо мокро, — сказав він.
І відчалив.
Я стояв на причалі й дивився, як його човен меншає. Як він повертає за мис. Як зникає.
Стало дуже тихо.
Тільки вода. Тільки чайки. Тільки вітер, який, здається, ще не вирішив, звідки йому дмухати.
Я подумав, що це перший раз за два місяці, коли мені не треба нікому брехати.
Ну, майже.
* * *
Будиночок доглядача виявився всередині меншим, ніж зовні. Таке буває зі старими будинками й людьми.
Кухня. Кімната з ліжком. Комора. Ванна, де душ і унітаз стояли так близько, що могли тримати одне одного за руки. Скрізь дерево, пофарбоване в білий, і скрізь — Магнус.
Магнус був у всьому.
Чашки з недопитою кавою на підвіконні. Три. Одна з плісенню, яка вже мала власну думку. Светри на спинці стільця. Книжки стосами на підлозі — про море, про зірки, про кораблі, що потонули. Мапа фйорду на стіні, вся в олівцевих позначках. Мушлі. Скрізь мушлі. На полиці, на столі, на підвіконні, в мисці замість фруктів.
На дверях висіла куртка.
Жовта. Штормова. Довга, з каптуром. Трохи вицвіла на плечах. На грудях — пришита біла нашивка з чорними літерами: «M. DAHL».
Я торкнувся її. Холодна. Пахне морем і тютюном. Магнус не курив. Значить, Арне.
Я відійшов від куртки. Подивився на кімнату. На три чашки. На мушлі.
І зробив те, що роблю завжди, коли не розумію, що відбувається.
Я відкрив ноутбук і створив таблицю.
* * *
Таблиця називалась «Ульвескьєр. Тиждень».
Колонки: «Дата». «Приплив». «Завдання». «Виконано». «Примітки».
Завдання я переписав з інструкції, яку Магнус приклеїв скотчем до холодильника. Інструкція була написана від руки, з малюнками. Біля пункту «Перевірити лампу» був намальований маяк із усміхненим обличчям. Біля пункту «Журнал — двічі на день, у приплив і відплив» — хвиля з очима.
Мені було тридцять п'ять. Я дев'ять років рахував чужі гроші в «Нурдаль і партнери». Я вмію читати інструкції без малюнків.
Але я сфотографував малюнки. На всяк випадок.
Таблицю я заповнив за двадцять хвилин. Потім помив чашки. Усі три. Ту, що з плісенню, я мив довго й з повагою — як воїна, що програв гідно.
Потім подзвонила мама.
Сьома вечора. Хвилина в хвилину. Мама дзвонить о сьомій тридцять років. Я колись думав, що в неї будильник. Потім зрозумів, що будильник — це вона.
Зв'язок був одна смужка. Я вийшов на ґанок. Стало дві.
— Генріку! Ти доїхав?
— Доїхав, мамо.
— Як там? Тепло?
Я подивився на сірі скелі. На сіре море. На сіре небо, яке поступово ставало чорним.
— Дуже затишно.
— Хатинка гарна?
— Гарна.
— А ліс? Ти казав, там ліс.
Я казав, що там ліс. Я казав, що взяв відпустку на роботі, бо втомився. Що поїхав у хатинку в горах. Що відпочину тиждень без інтернету.
#5478 в Любовні романи
#1311 в Любовне фентезі
#267 в Романтична комедія
русалка і людина заборонене кохання, від ворожнечі до кохання гумор, любовне фентезі магія маяк
Відредаговано: 20.11.2026