Сімдесят сім припливів

Розділ 1. Тиждень, не більше

Генрік

Приплив 1. Людей на острові: 1. Овець: 0 (обіцяли три). Зв'язок: є. Настрій: не рахується.

Арне сказав, що море сьогодні спокійне.

Я перепитав двічі. Бо човен підкидало так, що мій сніданок вирішив повернутися до Осло без мене.

— Спокійне, — повторив Арне. І вистукав люльку об борт. — Ти б бачив його в березні.

— Не бачив.

— От і не треба.

Він кермував однією рукою. Другою тримав люльку, термос і, здається, саму розмову. Йому було років сімдесят. Може, сто. Обличчя як карта, на якій уже немає вільного місця для доріг.

Я сидів на ящику з консервами. Тримався обома руками за край. Окуляри запітніли від бризок, і я протирав їх краєм светра кожні дві хвилини. Марно. Через дві хвилини вони знову були мокрі. Я протирав знову. Це хоча б було заняття.

— Ти не моряк, — сказав Арне. Не питав.

— Я бухгалтер.

— А.

Він кивнув так, ніби це все пояснювало. Ніби бухгалтери — окрема порода людей, яку море не любить за замовчуванням.

Може, так і є.

* * *

Острів виріс із туману поступово. Спершу маяк. Білий, з червоною смугою, вузький, як олівець, яким забули щось дописати. Потім скелі під ним. Сірі, мокрі, з чорними прожилками. Потім будиночок біля підніжжя маяка — дерев'яний, червоний, з білими віконницями. Як на листівці. Тільки листівки не пахнуть водоростями й мазутом.

— Ульвескьєр, — сказав Арне. — Вовча скеля.

— Чому вовча?

— Бо виє, коли вітер зі сходу.

— Скеля виє?

— Почуєш.

Він знову вистукав люльку. Я вирішив більше не питати.

Причал був маленький. Чотири дошки й залізне кільце. Арне підвів човен так легко, ніби паркувався біля супермаркету. Кинув мені мотузку. Я впустив мотузку. Він подивився на мене. Підняв мотузку сам. Прив'язав.

Ми почали вивантажувати ящики. Консерви. Кава. Мішок картоплі. Газові балони. Свічки, «бо ліхтар ліхтарем, а свічка надійніша». Батарейки. Шість пачок печива з корицею.

— Це Магнусове, — сказав Арне про печиво. — Він його замовляв щотижня.

— Я не їм печиво з корицею.

— Магнус теж не їв. Він годував ним море.

Я поставив ящик на причал. Випростався.

— Годував море.

— Кидав зі скелі. Казав, хтось там любить солодке.

Я подивився на воду. Вода була сіра, холодна і зовсім не схожа на когось, хто любить солодке.

— Мій брат, — сказав я, — завжди був... оригінальним.

— Твій брат, — сказав Арне, — завжди був добрим хлопцем. Тільки дурним. Як усі добрі хлопці.

Він закинув на причал останній ящик.

— Четвер, — сказав він. — Привезу хліб і молоко. Тиждень, і забираю тебе. Тиждень — це не довго.

— Не довго, — погодився я.

— Журнал заповнюй. Двічі на день. Лампу перевіряй. Якщо щось — рація на кухні. Канал шістнадцять.

— Канал шістнадцять.

— І не ходи по скелях у приплив.

— Чому?

Арне подивився на мене. Довго. Своїми вицвілими блакитними очима.

— Бо мокро, — сказав він.

І відчалив.

Я стояв на причалі й дивився, як його човен меншає. Як він повертає за мис. Як зникає.

Стало дуже тихо.

Тільки вода. Тільки чайки. Тільки вітер, який, здається, ще не вирішив, звідки йому дмухати.

Я подумав, що це перший раз за два місяці, коли мені не треба нікому брехати.

Ну, майже.

* * *

Будиночок доглядача виявився всередині меншим, ніж зовні. Таке буває зі старими будинками й людьми.

Кухня. Кімната з ліжком. Комора. Ванна, де душ і унітаз стояли так близько, що могли тримати одне одного за руки. Скрізь дерево, пофарбоване в білий, і скрізь — Магнус.

Магнус був у всьому.

Чашки з недопитою кавою на підвіконні. Три. Одна з плісенню, яка вже мала власну думку. Светри на спинці стільця. Книжки стосами на підлозі — про море, про зірки, про кораблі, що потонули. Мапа фйорду на стіні, вся в олівцевих позначках. Мушлі. Скрізь мушлі. На полиці, на столі, на підвіконні, в мисці замість фруктів.

На дверях висіла куртка.

Жовта. Штормова. Довга, з каптуром. Трохи вицвіла на плечах. На грудях — пришита біла нашивка з чорними літерами: «M. DAHL».

Я торкнувся її. Холодна. Пахне морем і тютюном. Магнус не курив. Значить, Арне.

Я відійшов від куртки. Подивився на кімнату. На три чашки. На мушлі.

І зробив те, що роблю завжди, коли не розумію, що відбувається.

Я відкрив ноутбук і створив таблицю.

* * *

Таблиця називалась «Ульвескьєр. Тиждень».

Колонки: «Дата». «Приплив». «Завдання». «Виконано». «Примітки».

Завдання я переписав з інструкції, яку Магнус приклеїв скотчем до холодильника. Інструкція була написана від руки, з малюнками. Біля пункту «Перевірити лампу» був намальований маяк із усміхненим обличчям. Біля пункту «Журнал — двічі на день, у приплив і відплив» — хвиля з очима.

Мені було тридцять п'ять. Я дев'ять років рахував чужі гроші в «Нурдаль і партнери». Я вмію читати інструкції без малюнків.

Але я сфотографував малюнки. На всяк випадок.

Таблицю я заповнив за двадцять хвилин. Потім помив чашки. Усі три. Ту, що з плісенню, я мив довго й з повагою — як воїна, що програв гідно.

Потім подзвонила мама.

Сьома вечора. Хвилина в хвилину. Мама дзвонить о сьомій тридцять років. Я колись думав, що в неї будильник. Потім зрозумів, що будильник — це вона.

Зв'язок був одна смужка. Я вийшов на ґанок. Стало дві.

— Генріку! Ти доїхав?

— Доїхав, мамо.

— Як там? Тепло?

Я подивився на сірі скелі. На сіре море. На сіре небо, яке поступово ставало чорним.

— Дуже затишно.

— Хатинка гарна?

— Гарна.

— А ліс? Ти казав, там ліс.

Я казав, що там ліс. Я казав, що взяв відпустку на роботі, бо втомився. Що поїхав у хатинку в горах. Що відпочину тиждень без інтернету.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше