Розділ 92."Здійснена мрія"

Чорний автомобіль повільно зупиняється біля великого, старого будинку з табличкою:
"Центр опіки та розвитку дітей №3"
На фоні — гойдалки, зелена територія, кілька дітей граються з нянею.

Аміран і Софі виходять з авто.
Софі стискає долоню Амірана — вона схвильована, але її очі сяють.

—
Софі:
— «Я трохи боюся…»

—
Аміран:
— «І я. Але наше серце підкаже.»

Їх зустрічає привітна директорка дитячого будинку — пані Ніно, років п’ятдесяти.

—
Ніно:
— «Доброго дня! Ви — ті, хто хоче дати дитині дім?.. Проходьте. У нас є кілька малюків, які особливо потребують любові…»

Вони заходять у простору кімнату, де гралися маленькі дітки — хтось з кубиками, хтось з іграшками.

І раптом…

Погляд Софі впав на хлопчика — приблизно рік від народження.
Він сидів у куточку, тримав у руках м’якого ведмедика. Темні очі, трішки скуйовджене волоссячко, і щось таке рідне в його виразі. Він ніби чекав.

—
Софі (тихо, ніби дихає):
— «Аміране…»

Аміран теж подивився — і завмер. Його серце стислося.
Цей погляд… Такий, як у нього колись… після смерті батьків.

—
Ніно (помічає їхній погляд):
— «Це Давід. Йому трохи більше року. Його батьки загинули в автокатастрофі. Вижив тільки він. Відтоді він мовчазний… Але дуже добрий малюк.»

Софі опустилася навколішки. Хлопчик глянув на неї — і потягнув ручки.

Софі заплакала.

—
Софі (пошепки):
— «Він… наш. Я це відчуваю…»

Аміран підійшов, обережно доторкнувся до голівки хлопчика.
Той не злякався. Навпаки — обійняв його за шию.

—
Аміран:
— «Я теж це відчуваю. Це знак.»

Вони обоє притулились до малюка, який без страху сидів у них на руках. Він був ніби вдома.
І вперше за довгий час — посміхнувся.

---

Через кілька місяців.

Підписання документів. Софі тримала Давіда на руках. Аміран — поруч.
Усі офіційності позаду. Вони більше не вдвох. Вони — родина.

—
Софі:
— «Привіт, наш синочку…»

—
Аміран:
— «Маленький Давіде… Ми зробимо все, щоб ти був найщасливішим у світі.»