Розділ 9. Місто світла

Я стояла біля воріт.
Охоронець вже зачинив за мною дверцята авто, яке мало доставити мене до Батумі.
Леван дивився на мене мовчки. Обличчя його було, як завжди, беземоційне.

— Я повернуся вчасно, — сказала я тихо.

Він кивнув.
— Не забувай, хто ти. І кому належиш.

Я не відповіла. Просто сіла в машину.

Коли шосе віддаляло Тбілісі за горизонт, я раптом відчула, як дихання стало глибшим. Мені не снилося — я дійсно їду. Одна.
Ненадовго. Але сама.

---

Анна зустрічала мене з розпростертими обіймами.

— Сонце моє! Нарешті!

Поруч з нею стояв молодий чоловік.
Високий, усміхнений, з поглядом, у якому було щось тепле й справжнє.

— Це Бердо. Мій наречений. — Анна з гордістю взяла його за руку.

— Радий познайомитись, Софі. Анна багато про тебе розповідала.

— Навіть хороше? — посміхнулась я.

— Тільки найкраще.

Вони обмінялися поглядами — і в ньому було більше ніжністі, ніж я бачила за три роки шлюбу з Леваном.
Бердо тримав Анну, ніби боявся впустити.
Він гладив її плече, поправляв пасмо волосся.
Ніжно. Несоромлячись.

І я впіймала себе на думці: ось як це виглядає. Любов.
---

Будинок Анни — двоповерховий, білий, з виноградною лозою, що вилась уздовж балкона.
Її мати винесла нам домашні ласощі, батько запропонував каву.
Я не очікувала стільки тепла. Наче я була не гість, а давно втрачене сімейне золото.

Анна шепнула мені на вухо:

— Вони тебе полюбили ще до того, як ти сказала «привіт».

Мені було ніяково. Але приємно. Я відвикла від доброти.
---

Увечері ми закрились у кімнаті Анни.
Підлога була встелена сукнями, взуттям, прикрасами.
Ми приміряли все, сміялись, знімали селфі.

Анна крутилася перед дзеркалом у срібній сукні:

— Що скажеш? Не надто гламурно?

— Ідеально. Ти блищиш, як місяць над морем, — усміхнулась я.

— А ти, Софі? — вона підійшла до мене з червоною атласною сукнею. — Хочу, щоб ти сьогодні була не його жінкою. А просто — собою.

Я мовчки взяла сукню.
І в той момент відчула, як десь всередині мене щось трошки зрушилось. Наче замок, що довго не відкривали.