1

Жовтень у Світанкових Росах завжди пахнув однаково: калюжами осіннього дощу, опалим листям у парку та ароматом стиглої садовини, який вітер доносив із передмістя. Це був своєрідний символ стабільності — тихої, передбачуваної, монотонної. Незважаючи на всі шалені катаклізми, котрі безжально шматували цей божевільний світ, місяць жовтень для багатьох містян асоціювався з монолітним фундаментом пам’ятника Богданові Хмельницькому, який стояв на головному майдані їхнього провінційного містечка.

Наталя стояла біля столу в учительській, тримаючи в руках поливане горнятко з уже охололим квітковим чаєм. За шибками пластикового вікна крислаті каштани неохоче розставалися зі своїм пожухлим листям-«парасольками», котре повільно опадало на сірий асфальт шкільного подвір’я. Незабаром мав пролунати дзвінок з останнього уроку, після якого коридори ліцею наповняться тупотом кроків і дитячим сміхом. Жінці подобався цей гамір, бо він був невід’ємною часточкою тієї передбачуваної реальності, котру вона так любила і… як це не видається дивним, ненавиділа водночас.

У свої сорок з лишком років Наталя Ярославівна Чоботар мала все, що в середовищі її близьких та рідних називали «забезпеченим життям». Велика, затишна квартира в новобудові в центрі міста. Чоловік Тарас — турботливий, надійний і вірний, той, хто неодноразово викликав заздрісні погляди багатьох її приятельок. Традиційно неговіркий та флегматичний, постійним супутником якого був запах бензину, машинної оливи й ще чогось такого, що було характерне для автомайстерні, якою він керував. Двійко дітей-підлітків: син — неодноразовий переможець районних олімпіад з математики та фізики, донечка — неперевершена танцюристка, котра останнім часом почала проявляти ще й свої літературні таланти. Якби не лихоліття війни, все її подальше майбутнє, здавалося, було розплановане на багато років наперед.

Гучний шкільний дзвінок пронизливо розірвав тишу учительської. Наталя Ярославівна, зітхнувши, відставила горнятко з недопитим чаєм і почала збирати до папки аркуші з учнівськими творами на тему «Потаємне кохання і сімейна зрада в українській класичній літературі».

Проминувши масивну шкільну браму, вона вирішила не йти прямо додому, а завернути до старої пиріжкової, що розташовувалася неподалік, за рогом, — єдиного місця, де ще варили каву не в новомодних бездушних автоматах, а як колись — у мідній турці, що надавала улюбленому напою особливого присмаку. Порив пронизливого осіннього вітру змусив вчительку ще щільніше загорнутися в чорне пальто.

Наталя Ярославівна ступила на бруківку тротуару, намагаючись оминути велику калюжу, і саме в цю мить важка папка вислизнула з її рук. Аркуші паперу, наче білі лебеді, розлетілися по вогкому асфальту.

– Зачекайте, я допоможу! – пролунав поруч чоловічий голос. Соковитий баритон з невеличкою домішкою хрипоти, який часто буває у тих, хто багато курить.

Жінка присіла, намагаючись упіймати твір одного зі своїх дев’ятикласників, і чиясь рука простягнула їй кілька списаних дрібним почерком аркушів паперу. Вона підвела очі, щоб подякувати невідомому помічникові, — і слова застрягли десь глибоко в горлі.

За крок від вчительки стояв чоловік у темно-синій куртці, середнього зросту, широкоплечий, зі сивиною, що сріблилася на скронях, та з легкими зморшками навколо очей. Але ці очі… Вони були того самого кольору темного смарагду, якого вона не бачила вже стільки років.

– Наталю?.. – тихо промовив чоловік, теж миттєво впізнавши жінку, і в цьому єдиному слові раптом на друзки розлетівся весь її меланхолійний настрій, поступившись місцем якомусь дивному бентежному щему.

– Вікторе! Ткачук? Ти? – не могла повірити тому, що бачила, вражена вчителька. – Якими вітрами тебе сюди занесло?

– Невже відразу впізнала? – усміхнувся чоловік і, враз спохмурнівши, додав: – Негожими вітрами мене сюди занесло. Мабуть, знаєш, що нещодавно померла моя мама. На жаль, тоді я не зміг приїхати на похорон, та тепер вдалося вирватися, щоб впорядкувати все з отриманою спадщиною.

– Надовго? – вирвалося у жінки.

– Ще не знаю. Сама розумієш, як у теперішній час непросто оформити всі потрібні документи. Хочу продати батьківський дім разом з усім майном, що ще залишилося.

– Зрозуміло, – тільки спромоглася сказати Наталя Ярославівна, яка, звісно ж, чула про смерть старої Стефи Ткачук, однак ця трагічна подія якось непомітно пролетіла повз її увагу.

– Схоже, я застрягнув тут на деякий час, тому, якщо матимеш бажання й вільну хвилину, то можемо зустрітися в якомусь затишному місці і погомоніти на різні теми, – промовив Віктор і, витягнувши з кишені мобільний, запропонував: – Про всяк випадок запиши собі номер мого телефону…