Глава 10. До побачення, "Сивий мерин" та сватання вночі

Звісно ж нам влетіло від тата й тітки. Та ніхто б ні про що не дізнався, якби не проклятий ельф, який кричав і тупотів ногами наче примхлива дитина: «Ви мені своїм борщем, який гарцював мов скажений таверною, камзол зіпсували!» Я не витримала і вставила мідячок: «Вам його корчмовий почистив. І вигляд він має кращий, ніж раніше. Самі гляньте – жодної плямочки, а вишивка – краща за минулу, бо він її подекуди підправив». Це стало останньою краплею – ельф спочатку зблід як упир, потім позеленів як орк, а потім став більш багряним аніж захід сонця. Я помітила одну особливість: більшість ельфів лаються виключно гномською. Але мене істериками не діймеш – я в «Гнутій підкові» і не такого надивилася і наслухалася, з дитинства не реагую на знахабнілих відвідувачів. А ось Кхибра здригнулася і хотіла вже виправдовуватися, але я її вчасно смикнула за рукав. Однак тут втрутився батя:

– Шляхетний пане, ми обов’язково надамо вам знижку й відшкодуємо збитки...

Уперше в житті я перебила його і поставила крапку:

– Знижок за постій не буде. Так, я не перекладаю нашу провину, але ваші речі в повному порядку. Моральну шкоду ще вночі було відшкодовано пляшкою «Сонячної поляни». А це дороге ельфійське вино. І не треба брехати, у мене все записано. А якщо не впоралися з шоком – можу запропонувати сопільник.

Ельф від злості став пурпуровим. Батя закляк. Такого від мене він не очікував. Я спиною відчувала, як закипає його гнів. Нічого, переживу. Але й індичому ельфу треба дати по кінчиках гострих вух.

– Я тебе запам’ятав, руда хамко, – прошипів він.

– А ви – нахаба і любитель дарівщини! – не залишилася в боргу я. І, не змигнувши оком, збрехала: – Ми з подругою готувалися до іспиту і... трохи поекспериментували. Лишень і справи! То що, – я вперла руки в боки, – сопільник за рахунок закладу будете брати?

Ельф, зумисне підібгавши губи, промовчав. Так само мовчки він розрахувався з тіткою і відбув.

– Руто, що це було? – розсерджений батя дивився на мене так, наче зранку не допомагав із покупками й ми з ним не веселилися на ринку.

– Ми хотіли, щоб постояльці кохали один одного... – почала Кхибра.

– Я не про це. Про ваш борщ мені вже Крендель розповів. Руто, ти як розмовляла з поважним паном? Ще й обізвала нахабою і любителем дарівщини! Він завсідник!..

– Батю, давай чесно: він не хотів платити за постій, от і все. Я не люблю нахабних. Крендель магією почистив йому камзол і штани, а Лім дав пляшку прекрасного вина. Мало? Грошей шкода? Тітонько Палажко, пора з таких завсідників брати плату наперед, як з усіх інших. І, так, бать, Ситів не Курчаве. Це там ти трусився над кожним відвідувачем, бо на все містечко дві корчми. Тут усе не так. Столиця велика. Один пішов, другий прийшов.

Тітка тільки зітхнула.

– Прошо, вона має рацію. Один пішов – два нових прийдуть. Це столиця.

– А чутки? – не здавався батя.

– Ой, я тебе прошу! Чутки! Кого зараз здивуєш чутками?

– Чутки як мухи – де сіли, там і напаскудили, – вставила я підхоплений у гнома вислів, який дуже точно виражав суть будь-яких пліток.

Батькові нічим було крити, і він лише відмахнувся – робіть що хочете.

– Руто, важко тобі доведеться з таким характером, – лише поскаржився він.

Я пирхнула – налякав вогнем дракона! У таверну зайшов захеканий Герман, від нього пахло морозом. На щоках – рум’янець, очі сяють, тонкі пасма волосся вибилися з-під каптура, він недбалим рухом прибрав їх за вухо. Я мимоволі замилувалася ним. Ех, зараз би не в академію на пари, а в нашу затишну кімнатку. І перевірити заклинання, щоб не було потім скарг, що комусь завадили...

– Я закінчив, усе м’ясо з льодовою скоринкою, як і просили. Настоянки заховані в сараї й укутані, – відзвітувався він.

– Дякую, – я поцілувала його в щоку.

І ми поїхали... ні, не в академію, а в гуртожиток за грошима, а потім – у Кулінарну гільдію. Я сказала тітці, що самостійно вирішу питання з ліцензією. Вона тільки розвела руками, а батя покосився і зітхнув. Так, тату, я вже доросла. Звісно, це прекрасно, коли рідні можуть допомогти, замовити за тебе слово, але все життя ви за мене це робити не будете. Та й озираючись на своє минуле, таке дуже рідко траплялося. Утім, це добре.

За ліцензію «Горошинки» довелося відвалити двісті золотих. Але! Кожен, кому сподобається наш рецепт, зобов’язаний буде заплатити нам відсоток за використання. Зрозуміло, що з прибутку в королівську скарбницю доведеться платити податки. Але це дрібниці порівняно з тим, коли на тебе дивляться з повагою і зважають з твоїми експериментами! Так, нехай вони поки що дрібні, тільки й море начитається з джерела. Перші кроки зроблено – на нас уже дивляться як на рівних.

Попри запізнення, нам неймовірно пощастило на парі зіллєваріння: ми з Кхиброю склали перший залік у пані Сурри. Я лише пред’явила ліцензію на «Горошинку», а Кхибра продемонструвала дію коханіки. Пані Сурра дуже швидко втихомирила відвар, що гарцював аудиторією, закляттям зупинки часу, і відвар розтікся калюжкою по підлозі.

Лікраніель тріумфував: йому й на думку не спадало експериментувати з коханікою. Він пообіцяв зібрати та насушити побільше цієї трави, точніше, не самостійно; він присягнувся попросити про це Тіатаріассу. І змовницьки додав, що в калитнику на ній дозрівають маленькі червоні ягоди. Він якось підслухав розмову Тана та Скріраніеля: Тан побивався, що з’їв жменю цих ягід і ледве не помер від головного болю – у скронях бахало так, наче в голові відчинили гномську кузню. Чим дуже розчарував свою тодішню дівчину. Мабуть, вона розраховувала зовсім на інший результат.