Глава 4. Повернути корчмового

Після сніданку потягнуло в сон, але спати не можна. Я шепнула Кхибрі, що збігаю до цілителів, та стурбовано глянула на мене:

– Ти не захворіла?

– Ні, зі мною все гаразд, але спати хочеться так, що боюся заснути на парі пані Корри. Ще нашле на мене прищі або лишай, виводь потім заразу.

– Чому б не погризти корінець бервезника? Попроси на кухні, у них напевно є.

– І потім випити бочку води? Та й запах від нього такий, що налякаю всіх навколо. Ні, Кхибро, я бервезник люблю тільки у м’ясі.

– Про запах я якось не подумала, – подруга розвела руками. – Тоді поквапся. Пані Корра не любить тих, хто запізнюється.

У вежі цілителів нервово міряла кроками коридор жінка з ніжно-зеленою шкірою і волоссям, схожим на тонкі гілочки. Я придивилася – так і є, дріада. На викладача не схожа. Магічка чи... Недобра здогадка шпигонула серце.

– Ви... родичка Орсяни?

Дріада завмерла.

– Звідки ви знаєте мою доньку? – в очах дріади промайнув відчай.

Краще б я помилилася!

– Нас поселили в одній кімнаті, але потім усіх цілителів забрали до Дощевська, а потім до Боровиково. Або навпаки... Там начебто епідемія вирувала... Зачекайте... Орсяна... Що з нею?

– З нею все гаразд, не переймайся. Просто ми переїжджаємо до Леовардії. Орсяна зараз у наставниці. Останні настанови від пані Верес.

– Шкода. Вона моя сусідка по кімнаті. Ой, забула… Мене звуть Рута. Рута Морошкіна.

Мати Орсяни завмерла, розглядаючи мене в усі очі.

– Рута? Дочка Оуеллани та Єгора? Ну звісно! І очі, і колір волосся... Як же я тебе відразу не впізнала? Лілльда з роду Верби, – відрекомендувалася вона.

Тільки тепер я зрозуміла, що нагадувало її волосся – гнучкі гілочки верби! Я не встигла запитати, звідки вона знала моє ім’я і маму, як двері цілительської кімнати відчинилися і на порозі з’явилася Орсяна. Вона сяяла мов новий золотий.

– Руто!.. – вона радісно обійняла мене. – А мене прийняли до леовардійської академії магії. Тепер я буду навчатися там.

– Ого! Вітаю! – щиро поздоровила я дріаду.

– Тож, якщо випаде нагода, приїжджай у гості. Буду дуже рада тебе бачити! І подружку свою бери, Кхибру.

Це ж треба, вона запам’ятала її ім’я.

– Обов’язково! Ми як раз на канікулах плануємо поїхати до Леовардії.

– Чудово! Я надішлю вам магоптаха і сповіщу як мене знайти! Бувайте!

– Рада була знайомству, – звернулася я до пані Лілльди.

– Навзаєм, Руто! – пані Лілльда побудувала портал і вони разом з Орсяною зникли у синьому вікні.

– Що сталося, адептко Морошкіна? – з-за моєї спини почувся втомлений голос пані Верес. – Знову нежить?

– Мені потрібен якийсь засіб, щоб кілька ночей не спати й почуватися бадьорою. Тільки корінь бервезника не підходить. Занадто гострий і пряний, щоб просто так його жувати, та й пити після нього хочеться. Пані Верес, у вас є якесь підбадьорливе зілля?

– До іспитів уже починаєте готуватися? – цілителька прискіпливо подивилася на мене.

– Так, – закивала я. Треба ж! І не довелося нічого вигадувати.

– Ходімо, пошукаю. Десь була настоянка флусля. Але в нього зворотний бік – якщо випити забагато, то можна заснути замість бадьорості.

– Підійде, – зраділа я.

– Повторюю: багато не пийте, – вона передала мені маленьку пузату пляшечку з каламутною рідиною. – Дві краплі на чашку води, – вона забарилася. – Мені потрібно відновити сили, – пані Верес потерла очі, буцімто не спала всю ніч.

Я сховала пляшечку й знову кивнула.

– Адептко, йдіть на пари, – знову потерла очі цілителька. – І без вас вистачає клопоту. Я надто втомилася, щоб базікати.

Я ще раз подякувала їй і вийшла. Сподіваюся, що Василь, Лікраніель і Тан щось розкопали про Орден або вбитого. А Раартанель непростий, ох, як непростий. Очі – два водоспади, хіба що тільки вода не шумить і не обпікає холодом. І притягують, і відштовхують одночасно.

У роздумах я підійшла до нашої аудиторії. Біля неї, притулившись до стіни й схрестивши на грудях руки, стояв Герман. Я вдала, що поспішаю і, не звертаючи на нього уваги, потягнула двері на себе.

– Руто, треба поговорити, – він став поруч і поклав руку мені на плече.

Я її миттєво скинула. Але він розвернув мене до себе обличчям, знову поклав руку на плече і злегка стиснув.

– Пізно. Розмовляти треба було вчора. А сьогодні – дракони злетіли у повітря і помчали у різних напрямках.

– Досить дурити, Руто!

– Я завинила перед тобою, що відразу все не розповіла, але в мене не було часу. І без полога німоти я б не виказала такі секрети. Ти ж не подумав, що хтось міг підвісити шпигуна. А ти своїми магічними фокусами виставив мене перед друзями ідіоткою.

Я помовчала і додала:

– І ці твої таємниці з підробітком!.. Навіщо було брехати, що у вас тренування перенесли?! Не міг раніше сказати? Чи соромно?