Глава третя. Овва, "Горошинка"!

Герка ковзнув поглядом по малюнку, наче брат приніс не портрет незнайомця з «Сивого мерина», а звичайний дитячий малюнок із галявиною, сонечком і кульбабками, взяв за руку Єрошку, й вони вийшли геть. Образився.

– Ох, Руто!.. – пролунав співчутливий писк фамільяра.

– Шафране, все потім, – вислуховувати його скиглення мені хотілося найменше на світі.

Малюнок пішов по руках, його роздивилися всі, крім Ойха, який поспіхом стрибнув у портал. Василь уважно розглядав деталі портрета: рідкісний золотисто-медовий колір очей і незвичайне волосся чоловіка, аж раптом затримався на гербі Ордену, навіть помацав його пальцем, немов він був справжнім. Потім перевів погляд на амулет, який я все ще тримала в руці.

– Нумо вдягни його ще раз, – попросив він.

Я слухняно нап’яла його ще раз. Знайома хвиля, запах магічних джерел і слабке світіння двох аур.

– Вражаюче! – Лік обійшов навколо мене, немов я була ярмарковим стовпом, на якому висіли різні призи. Залишилося дочекатися охочих їх дістати.

– Вражає інше, подивися на герб, – з небес на землю опустив його Вася.

Лікраніель уставився на намальований амулет і перевів погляд на той, що був на мені.

– Мурчики-тужурчики! Не може бути! Як я це відразу не помітив?

– Що не помітив? – не зрозуміла я.

– Руто, знімай його, – Вася простягнув руку в очікуванні.

Я зняла амулет і простягнула Василю. Вони разом із Ліком знову вирячилися на нього.

– Що там? – якби в мене були ельфійські вуха, то вони б тремтіли від нетерпіння, як зараз у Лікраніеля.

– Подивися, бачиш букву «К»? – Вася підніс до моїх очей ланцюжок, на якому ще сяяв амулет.

– Не сліпа, бачу.

Цікаво, до чого він хилить?

– А коли він на тобі – літери немає.

Я завмерла. Але ж так і є! Коли я нап’яла його на себе, то ковпак і ніж явно проявилися, а ось коли зняла – на ньому виникла ще й буква «К». Чарівба, та й годі!

– Може, він бракований? – Кхибрі хотілося теж узяти участь у розслідуванні.

– Ні, – похитав головою Василь. – Він справжнісінький. Від нього несе сильною магією. Підробка б не розбудила Рутин джерело.

– Але чому тоді на ній літери немає? – Лік кивнув у мій бік.

– Просто вона не належить Ордену, – Раартанель із цікавістю розглядав мене, немов обмацував поглядом. – Буква «К» з’являється після церемонії посвячення.

– Може, залишишся з нами? Бачу, ти щось знаєш про Орден, – запропонував Василь середньому Руаїкхару.

Ельф, не зводячи з мене прозорих очей, коротко кивнув:

– Чому б і не залишитися? Та й відомості ці не настільки секретні, я ними запросто поділюся, – його губи скривилися в усмішці. – Рута майже все розповіла. Залишилися тільки деякі нюанси, – він знову усміхнувся. – Є вільні кімнати?

– Треба в тітки Палажки спитати, – під його пильним поглядом я почувалася незатишно, тому, недовго думаючи, вислизнула з приміщення.

У коридорі перевела подих і рвонула до тітки. Та щойно закінчила рахувати касу і, здається, була не дуже задоволена.

– Тітонько Палажко, щось не так?

– Конкуренція, – зітхнула тітка. – Поруч із нами побудували два заїжджі двори – ярмарок коло порога. Там за постій беруть менше та їжа дешевша.

– Але тут же смачніше і краще! – не витримала я.

– Хтось прагне заробити, а хтось заощадити, – сумно посміхнулася тітка Пелагея. – Ти з батьком як?

– Помирилися, – усміхнулася я.

– Хвала Аргіні! – полегшено видихнула тітка і зсипала монети в гаманець. – Ти точно не будеш тут працювати? Не передумала?

Я потупилася. Відступати нікуди. Інакше мої слова, що солов’їна пісня – слух пестять, а ваги не мають.

– Ні. «Мерин» ближче до гуртожитку.

– Я не ображаюся, – на тітчиному обличчі з’явилася втомлена усмішка.

– Тітонько Палажечко, у тебе вільна кімната на трьох є? Не безкоштовно, – випередила я її запитання.

Тітка зняла фартух і сховала гаманець у скриню.

– Є ще кілька вільних.

– Дай, будь ласка, – попросила я.

Тітка не стала уточнювати кому, а просто зняла ключ зі стіни.

– Це запасний. Ліма попередь, що двадцята здана, нехай сховає ключ.

– Дякую, – я притулилася до неї і вдихнула знайомий із дитинства запах. Від тітки Пелагеї завжди смачно пахло корицею і грушами. Усередині шпигонула здогадка. – Тітонько Палажечко, а в тебе скільки джерел магії?

– Ого! Раніше ти ніколи цим не цікавилася.

– Раніше я не вчилася в магічній академії.

– Два, – тітка Паша погладила мене по спині.

– Кориця і груша? – я вивернулася з обіймів і прискіпливо подивилася на неї.