Глава друга. Орден та амулет

Уранці я прокинулася від бурчання в шлунку: нагадування про те, що вчора весь вечір проходила голодною. Я нашвидкуруч привела себе до ладу, зібрала сумку та помчала в їдальню. Давно я з таким апетитом не їла манну кашу й звичайнісіньку булку з повидлом, запиваючи це теплим полуничним відваром.

– Морошкіна, будеш забагато їсти, станеш до кінця другого витка квадратною! – за спиною зубоскалила Зі.

– Зіррілано, не хочеш на весь день зіпсувати собі настрій, краще не чіпай мене, – не залишилася в боргу я. – А якщо язик свербить, то сходи на стайню, там є відповідні гребінки: почухай і заспокойся. Не допоможе – звернися до куратора курсу, може в тебе болячка якась. Ще заразиш нас. Нехай тебе цілителі в ізоляторі пару днів потримають.

– Начебто не перекиданка, а звідки в тобі стільки отрути, Морошкіна? – процідила крізь зуби Зі й, гордо піднявши голову, пішла.

– Ельфи позичили, – реготнула я.

На парі у пані Ліонелли мені не сиділося, та й сама пара здалася нудною і довгою. Ми вивчали коренеплоди, їхні корисні та шкідливі властивості, а також, як їх правильно готувати. Кураторка розповідала про магічні властивості відомих у країні коренеплодів. Мою неспокійну поведінку не помітити було просто неможливо.

– Адептко Морошкіна, вам не цікаво? – п’ять пар уважних очей уставилися на мене.

– Ем-м-м... Ні, що ви, пані Грехем... Просто... – я зам’ялася, сказати було нічого, потрібно було щось терміново придумати.

– То що «просто», потрудіться нам пояснити, – невдоволено схрестила руки на грудях професорка.

– Коли у нас буде практика? – викрутилася я.

– Здається, у вас зовсім недавно була одноденна практика в Журбалинці, чи не так? Якщо мені не зраджує пам’ять, то пройшла вона феєрично, – очі нашої кураторки залишалися суворими.

– Я теж хочу на практику, – підхопила мою ідею Білочка.

– І ми хочемо, – за двох сказав Рудик, Вальдек тільки кивнув.

– Ви, я так вважаю, теж хочете? – усміхнулася нарешті пані Ліонелла, дивлячись на Кхибру.

– Хочу, – підтримала всіх нас тролиця.

– Практика у вас передбачена після другого витка, а за новими правилами, можливо, що й після четвертого. Усе залежить від того, як ви складете заліки та іспити. Ось попадеться вам, адептко Морошкіна, білет про коренеплоди, а ви нічого не зможете відповісти, тому що всю пару мріяли про практику.

Я промовчала. Професорка немов бачила мене наскрізь.

– Ви тільки почали вчитися, у вас тільки прокинулися джерела, а вже практику подавай. Не біжіть попереду воїна в битву. Ви прийшли сюди вчитися магії, а не звичайної кулінарної справи. А магія – це завжди величезна відповідальність. Не той інгредієнт, не те заклинання, не той порядок – і все. Смак порушено, ваша чудова страва або стане отрутою, або звичайною куховарнею, яку подають у багатьох родинах і тавернах. Ви цього хочете?

– Ні, – запротестували ми.

– Але...

– І жодних «але», Руто, – обірвала мене професор Грехем. – Я хочу, щоб ви із заплющеними очима, на дотик могли визначати хороші продукти від поганих, а виняткові від хороших. Тому завтра зустрічаємося о четвертій тридцять ранку, підемо на ринок за покупками. Із собою взяти кілька невеликих полотняних мішків і заплічні кошики.

– Так рано! – здивувалася Міларунн.

– Хочеш купити свіже й унікальне, приходь тоді, коли торговці тільки починають розкладати товар, – підморгнула пані Ліонелла. – А поки що відкривайте зошити, запишемо магічні властивості моркви.

Ледве закінчилася пара, як на плече всівся флай і голосом корчмаря видав у самісіньке вухо:

– Чуєш, руда, ти сьогодні тогой, погуляй, а завтра приходь працювати. І не здумай теліпати язиком!

Магофлай випарувався, немов його й не було. Я перевела дух. Значить, учора у «Сивому мерині» точно вбили відвідувача. Зрозуміло, що господареві не хочеться, щоб по Ситову поповзли мерзенні плітки, що напередодні ярмарку в корчмі отруїли когось.

Втім, таке траплялося. Але корчмаря і всіх працівників закладу, після цього, понад місяць допитували поліцейські. Й з’ясовували багато чого цікавого: про контрабандистів, про крадіїв або злочинців-утікачів, які інколи шукали притулку в тавернах, наймаючись підсобними працівниками. Їх брали за миску юшки або каші. Грошима платили рідко. Ті рубали дрова, тягали воду, кололи свиней, а після смолили тушки. Якщо в господаря був скотний двір, то прибирали ще й там. Хоч надовго вони й не затримувалися, але за ситну їжу й солом’яний матрац готові були гарувати за трьох. Краще так, ніж знову потрапити за ґрати. Втікачів- каторжників не брали – з них ніякої користі, худі та кволі. Їх годували, могли дати пару мідяків і відпускали під чотири вітри.

Батя ніколи з втікачами справи не мав. Занадто поважав закон. І мене цього вчив. Батько... у душі огидно зашкрябали кішки. Ні, поки миритися не буду. Нехай перший зробить крок назустріч. Він мене образив. Як би не наполягав Гера на примиренні, моя відповідь – ні. Поки що ні.

Після занять я шепнула Кхибрі, що сьогодні треба б усім нам зібратися, у мене є деякі новини. Подруга сказала, що вони з Ойхільдом планували повечеряти десь. Ідея мені сподобалася, і я запропонувала велику вечерю на всіх у якійсь хорошій закладі, де недорого й смачно.