Пролог

Якщо летіти на дракон-джеті над Лартіоною, то можна побачити, як хребет Зорекрилих гір ділить континент на дві нерівні частини. На півночі Хіллагарі межує з Леовардією, на захід – країна ельфів і дріад Гай Волхвів. А вдалині видніється острів Двох Зорь – батьківщина Сонценосних ельфів, у чиєму волоссі назавжди оселилося сонце. Трохи віддалік острів Хелкеш, про який мало що відомо, принаймні мені. На півдні – спекотна Алліандевія, яка займає величезний острів Шиаратталла. Саме туди ми з Кхиброю продали свій перший авторський рецепт, названий романтично – «Крижане серце». Лишень змінили черговість додавання інгредієнтів і, гоп-ля! Отримали напій із постійною крижаною скоринкою.

Ближче до центру материка – Ситів, столиця Леовардії. Найкраще місто на всій землі. Адже саме там я знайшла справжніх друзів, цілу купу пригод і кохання, для якого я стала не просто Рутою Морошкіною, а справжньою рудою магією. А ще там академія Нескінченної Спіралі Часу, в якій я навчаюся на першому витку. Саме так тут називають курси – один рік дорівнює двом виткам.

Факультет у мене найнезвичайніший. А що ви хотіли? Щоб у рудої веснянкуватої й допитливої дівчини був звичайний факультет? Ні! Уперше за довгі роки знову відкрився факультет кулінарної магії. Ви не знаєте, що таке кулінарна магія? То я вам скажу, що це не просто випічка, супи та запечені баранячі боки – це симфонія смаку! Та не просто смаку, а магічного! Щоправда, я ще не розібралася що й до чого, але з часом розберуся, обов’язково.

Моя бабуся Аконіта була справжньою чарівницею. Вона закінчила цю ж академію задовго до мого народження. Придумала рецепт «Співочого пирога». Ні-ні! Насправді пиріг не співає. Тобто майже не співає. Це все чудові ягоди снігокорки під шаром найніжнішого бісквіта, це вони співають. Точніше, остигають із таким звуком, ніби співають сумну пісню невідомою мовою. Її зошит зберігає ще масу цікавезних рецептів, до яких у мене нарешті дійдуть руки. Бо за пригодами ніколи було читати. А вони сиплються горохом на мою бідну руду голівоньку!

Після того, як у країні змінився король, жителі зітхнули вільніше. Поки він проводить реформи, ми, адепти, із задоволенням ходимо на заняття. Найкращою новиною стало те, що пан Річард Бланц, наш обожнюваний ректор, повернувся на свою посаду. А от Шрама, тобто пана Грондера Вікка, який тимчасово виконував його обов’язки, посадили за ґрати за пособництво в державному перевороті. Туди ж мав відправитися і пан Вета Сан, але його відпустили – замало доказів. Та й ті – непрямі. Але ми з друзями пильнуємо: хіба мало що йому у голову спаде?

Найгірше зараз Альгіну Бріссу. Після вбивства батька він два тижні не виходив від цілителів. За весь час лікування – анічичирк. Та й зараз не особливо балакучий. У нього складна ситуація: у старому замку бабуся проклинає Альга та оплакує Гедеона, його батька, якому не вдалося зайняти трон. Мати й вітчим немов відгородилися від нього, хоч вітчима він усе життя називав батьком. І для Альгіна – це боляче. Але ми, як і раніше, беремо його скрізь, де нас тільки носить: і в крамницю до пана Кюнта, і в «Пір’їнки курчат», і в улюблену корчму «Веселе небіжчисько», і в дорогущу ельфійську ресторацію «Місячна роса», де ми раз на два тижні ласуємо вересовим морозивом із лавандою і шоколадною крихтою. Гномка Офутта після свого порятунку обіцяла зводити нас у знамениту гномську таверну «Сором’язливий кабанчик», де подають десять сортів гномських ковбасок і знамените пиво «Руда, що плаче». А назва... попадися мені цей майстер! То «Клич вепра», то «Сором’язливий кабанчик».

А ще ми щоп’ятниці їздимо з Германом і Кхиброю в таверну до моєї тітки. Поки ми з Кхиброю працюємо, Герка займається з моїм братом Єрошкою. У того величезні успіхи: навчився користуватися джерелом. Тепер навіть підробляє іноді. Найдошкульніші відвідувачі просять намалювати їхній портрет. Братик малює того, хто просить у побуті, а за деякий час картинка немов оживає. Гера сказав, що йому не місце у звичайній школі. Потрібно віддавати в хорошу магічну. І обіцяв поклопотатися про це. Пізно ввечері, коли відвідувачів майже не лишається, Кхибру забирає Ойхільд, він переїхав до Ситова заради неї, але вона навідріз відмовилася виходити заміж неосвіченою. Напіворку нічого не залишалося, як зітхати, але погодився з її рішенням. І, ось, навіть влаштувався на роботу. Куди – не каже. Ну й добре, це його справа. Так-так, Веліяр Перший нарешті дозволив хілагарійцям безперешкодно перетинати кордон із Лартіоною, що дуже потішило жителів обох країн.

А ми з Геркою знімаємо кімнату в таверні у тітки Палажки... Спочатку вона опиралася оплаті, мовляв, бракувало з родичів гроші дерти. Але Герман наполіг, сказав, що в змозі оплатити її. Тітка тоді залишила за нами цю кімнату, і нікого туди не селить. І коли ми з Геркою залишаємося самі, то насолоджуємося одне одним і коханням. Якби хтось ще пів року тому сказав, що саме у Ситові зустріну справжнє кохання, я б нізащо не повірила. А мені є з чим порівнювати: узяти тих же сестер, які виявилися нам із батею взагалі чужими людьми. Вони нескінченно лаялися зі своїми чоловіками, постійно вимагали грошей і змушували тих багато працювати. Ще й ревнощами діставали. Та й мачуха... хоча, про неї, як про небіжчика: або добре, або нічого, крім правди. А раз хорошого мені нічого сказати, то я просто промовчу. Правда про неї й так усім відома.

Тітка, дивлячись на нас Геркою, радіє, каже, що хоч комусь із Морошкіних по-справжньому пощастило. Я мовчу, щоб не зробити боляче батькові. Він розлучився з «матусею»... А, втім, як я й казала: не мати вона мені. Так, душогубителька якась. Батько корчму здав в оренду, а хату – Петрусі, бо наш в.о. корчмаря нещодавно одружився. І молоді вирішили винайняти житло. Доля колишніх родичів мене не дуже турбує – вони ніколи не турбувалися про мою. І, повторюся: не родичі вони мені. У дітей Христі є рідний батько, а в них самих – чоловіки. Ось нехай і ворухнуть мізками: як заробити гроші й де жити.