Епілог

У покинуте селище заїжджає машина, прямуючи пустельними вуличками навпростець. Двоє чоловіків із подивом роздивляються зарослі бур’яном подвір’я з перекошеними парканами та занедбаними хатами, не розуміючи, куди поділися ті, хто жив тут раніше.

— Ти впевнений, що це тут? — питає один, здіймаючи кудлаті брови.

Він поглядає на карту, яку стискає в руках його приятель. З дзеркальця звисає хрестик на чотках, гойдаючись у такт рухові автівки.

— Вона казала, що відвезе дитину на похорон матері, — відповідає інший.

Машина під’їжджає до воріт церкви й зупиняється. Чоловіки виходять надвір, озираючись довкола.

— Це було рік тому, Романе, — каже один, запалюючи цигарку. Повільно вдихає їдкий дим і, видихаючи, дивиться на дерев’яні ворота з чудернацьким написом «КРО», який одразу привертає його увагу.

— І що могло статися за рік із цілим селом, Євгене? — Роман, очевидно, нервує, розглядаючи моторошне селище-привид, куди подалася його колишня дружина, забравши їхню доньку.

— Що це за маячня? «КРО»? Що це, в біса, означає? — Євген підіймається напівзруйнованими сходами до воріт. — Як ти казав, зветься це селище? Кропивище? Кропивна?

— Кропивна, — відповідає Роман, насторожено вдивляючись у напис.

— Можливо, вони ховалися всередині від чогось? — припускає Євген, хапаючись за дерев’яні двері, аби прочинити їх.

Та йому не судилося побачити, що ховається всередині, адже його товариш раптом зривається на крик, показуючи рукою на щось жахливе.

— Євгене! Що це за бісів туман?! — горланить Роман, майже підстрибуючи від страху. — Що б там не було в тій клятій церкві… хутко в машину!

Густий, неприродно білий туман повільно насувається на непроханих гостей, змушуючи їх у паніці кинутися до машини, аби бодай на мить відчути жадану безпеку. Вони щосили тиснуть на педаль газу й мчать тією ж дорогою, якою приїхали. Та замість того, щоб вибратися із села, знову опиняються в його центрі, цілковито поглинуті безпросвітною млою.

Не бачачи далі капота через примарну завісу туману, чоловіки з жахом усвідомлюють: вони втрапили в пастку, з якої немає виходу.

Селище-привид не відпускає своїх гостей, приймаючи їх у холодні, гостинні обійми — раз і назавжди.