Частина 7. Заздрість. Розділ 5. Фото на пам'ять

Ніколи не думав, що мені доведеться пережити цей день знову. Події нанизуються на трагічну нитку моєї долі, наче намистини, і, врешті-решт, ця нитка не витримає та обірве моє нікчемне життя. Мені дуже важко просто спостерігати за всім цим, немов я лише сторонній глядач. Це гірше за саме пекло, хоча не здивуюся, якщо це воно і є.

Мати важко зітхає, оглядаючись навколо. Її дивує, що ми все ще стоїмо біля того самого ставка, де кілька хвилин тому сиділа радісна пара: закоханий по вуха Володимир та байдужа облудниця Ганна.

Цей час настав… нарешті вона побачить усе, чого я натерпівся! Коли перед нами з’являються дві чоловічі постаті, мати з щирою цікавістю на обличчі кульгає до них ближче, а я завмираю, вслухаючись у розмову двох приятелів. Хоча я б це радше назвав монологом. Сергій без упину теревенить про свою Ірину, не даючи Володі змоги навіть рота відкрити. Він завжди був егоїстом, але тоді я закривав очі на цей, здавалося, незначний недолік. Єдиний, хто помічав мене ще зі школи… і нічого, що він був першим, хто штовхав мене в неприємності, рятуючи власну дупу! Я просто не мав жодної краплі самоповаги, вважаючи це найкращим, на що міг заслуговувати.

— … а вона дивиться мені прямісінько в очі… — натхненно лепече Сергій, розповідаючи про майбутню дружину.

Маю віддати їй належне, адже вона йому склала гарну пару! Не дивно, що він вважав саме її першою красунею на селі. Рибалка рибалку бачить здалеку. Він усе життя обводив мене навколо пальця, вважаючи себе кмітливішим, проте настільки легко повівся на якусь другосортну брехуху! Яка іронія! Його прегарна Ірина була дуже гулящою дівкою — про це кожна собака на селі знала! А наш розумник Сергій повірив лише тоді, коли я дозволив йому про це дізнатися на жнивах. Усе своє нещасне подружнє життя він дивувався, звідки взялася така ненависть у його дружини. А все було, наче на долоні, бо вона ніколи й не кохала його! Вийшла заміж через незаплановану вагітність. Ніхто не схотів брати її за дружину, крім до нестями закоханого йолопа Сергія. Народила вона йому сина, який помер ще немовлям. Та Сергій і не знав, що то був йому не рідний син — від того й краялося бідне серце. Вони віддалялися все більше й більше одне від одного, проте розлучення на селі — останнє діло. Терпіли й жили собі, а Ірина нагуляла ще одну дитину — так і народилася Тетяна. Мені було доволі смішно спостерігати, як цей телепень запиває своє горе, потопаючи в ньому з головою.

Проте дозволити йому піти до пекла, не знаючи правди, я просто не зміг. Навіть дияволу було до смаку спостерігати за тим, як Сергій розмахує сокирою в хаті, де він завжди був зайвим. Та мушу зазначити, що з одного боку мені його шкода, а з іншого — я заздрю тій рішучості, якої не вистачило мені самому!

Ми ніколи не спілкувалися про церкву, адже ця тема для мене була надто бентежною. Я не ладен був навіть язика повернути, аби запитати в найкращого, як мені тоді здавалося, друга: чи навмисно він скоїв зі мною таке? Я завжди подумки махав на це рукою, вважаючи, що Сергій — дар, який я маю цінувати, нехай і такою ціною. Однак я мав би так само розрубати всіх тих покидьків на шматки! Безжально покарати їх та помститися за довгі роки знущань! Навіть у цьому Сергій досяг більшого успіху, ніж я.

— Володимире, ти взагалі слухаєш, друже? — сміється Сергій, висмикуючи мене з гнітючих роздумів.

Мати уважно розглядає двох парубків, які виглядають доволі розслабленими та веселими. Певно, вона очікувала на щось більш драматичне, ніж така безглузда розмова? Та для мене це була, мабуть, єдина надія на порятунок, попри те, що не було від кого чекати допомоги.

— Так, звісно, — усміхається дурник Володька, який, вочевидь, загруз у якихось приємних думках. — Знаєш… хотів тебе спитати…

— На чому я зупинився? — питає Сергій, не звертаючи уваги на бажання друга поділитися чимось, що його хвилює.

Вперше я намагався відкритися йому, розповісти про те, що Ганна запросила мене до себе додому! Для мене було на щастя, що така дівчина звернула на мене увагу! Якби він тільки вислухав мене… якби поставив під сумнів щирість того лицемірного стерва! Можливо, я б дожив до своїх сорока років? Що б трапилося зі мною, якби все склалося інакше? Став би я продавати душу за таку безглузду помсту? Вони й без мене вміло карали себе щодня! У кожного життя склалося не найліпше! Певен, навіть без моєї участі кожен з них потрапив би до пекла, але я був переповнений люттю й гнівом… ці почуття просто засліпили мої очі! Я погодився на все без вагань, спостерігаючи за всіма зі сторони й чекаючи слушної нагоди, аби здійснити таку жадану помсту. Не лише тим, хто скоїв зі мною лихо — я хотів помститися всім до одного, всьому цьому проклятому селу! Як би склалося все, якби я того дня нікуди не ходив і не повірив словам підлої дівчини?

— Він знову чимось завинив перед тобою? — питає мати, вочевидь намагаючись зрозуміти, навіщо я показую їй цей спогад.

— Просто мовчи та спостерігай! — гарчу я на неї, врешті відпускаючи спогад про Сергія та той безтурботний момент, коли, не знаючи нічого про те, що має статися за кілька годин, сидів та насолоджувався теплим сонячним дотиком і дзюрчанням спокійної річки.

Я закриваю очі та важко зітхаю, готуючись побачити те, що не просто ранило, а розірвало моє серце на шмаття.

Я розплющую очі, дивлячись, як мати повільно ходить, оглядаючись у маленькій захаращеній кімнатці. Великий килим на стіні ріже око строкатим незрозумілим візерунком. Біля нього стоїть скрипуче старе ліжко з трьома подушками та кількома ковдрами. А посередині стоїть стіл з облізлою білою фарбою, на якому стоїть пляшка самогону та дві чарки. Мати дивується, підіймаючи на мене очі, аби почути пояснення, але я мовчу. Зараз і вона про все дізнається — звідки така нетерплячість?

Усе всередині стискається від болю, і я ледве помітно згинаюся, стримуючи болісний стогін, коли до кімнати входить Ганна, тримаючи за руку Володьку, щоб затягнути його у своє відьомське лігво. Вона сміється, бере до рук приготовану заздалегідь чарку й простягає її наївному дурнику. Він шаріє та випиває усе за раз.