Частина 7. Заздрість. Розділ 3. Друг

Лунає гучний церковний дзвін, заглиблюючи нас у саме пекло моїх спогадів. Мати викочує очі й починає гарячково молитися, озираючись навсібіч. Десь поблизу чується високий, голосний спів Отця Миколая, через що по спині біжать холодні мурахи. Я важко зітхаю, готуючись побачити те, що стільки років хоронив глибоко всередині себе. Чи залишиться ця жінка такою ж байдужою до того, що я збираюся їй відкрити? Дідько… я навіть починаю хвилюватися.

— Це ж храм Божий! — радісно усміхається мати, стрімко крокуючи до великої зали, звідки долинає бридкий сморід церковних пахощів та старого воску.

Подібне місце викликає в неї приємні відчуття, в той час, як мені кортить скоріше забратися звідси геть й помитися, адже бруд, здається, просто ширяє в повітрі. Старій кортить якомога швидше перейнятися святістю цього проклятого місця, через що на моєму обличчі з’являється глузлива посмішка.

— Володю! — гучний дитячий крик змушує жінку завмерти майже на вході до великої, світлої зали храму.

Вона бачить світловолосого хлопчика, який пролітає повз неї, змушуючи стару відскочити від цієї швидкої примари. Я не зводжу з неї очей, роздивляючись кожну нову зморшку, що з’являється на її здивованому обличчі, коли вона усвідомлює: цей хлопчина — Сергій. Мати ледь помітно здригається, спостерігаючи, як він підбігає до іншої дитини, що постає перед нами, наче з димки.

— Ти ж Володя, чи не так? — дзвінко питає він у полохливого хлопчика, що мимоволі відступає, розгублений від раптової уваги.

Сергій привітно усміхається, проте не може відірвати погляду від зали, де Микола вже майже завершує молитву. Мати підходить ближче до хлопчаків, із непорозумінням вдивляючись у їхні обличчя. Напевно, вона дивується, чому я показую їй саме цей спогад.

Колись, через примус матері, я співав у церковному хорі, носячи дивні вбрання, від яких тхнуло затхлістю і їдким ладаном. Здається, саме тоді Сергій уперше звернув увагу на дивакуватого хлопця, який настільки боявся дивитися людям у вічі, що просто проігнорував його зухвале звернення. Володя опускає погляд, намагаючись швидше утекти від гучного хлопця. Проте наступної миті Сергій привітно кладе руку на плече розгубленого хлопчика, змушуючи його здригнутися від стороннього дотику.

Це був мій перший тиждень у церкві, тому я ще не звик до оточення й місцевої атмосфери.

— Так, моє ім’я Володимир Ткач! — нервово випалює переляканий хлопчина, переконаний, що над ним знову насміхатимуться.

Він намагається приховати збентеження й вгамувати нерівне через хвилювання дихання, проте йому це не надто вдається. Той Володя Ткач зовсім не звик розмовляти з однолітками, адже за роки глузувань та знущань він переконався, що нікому немає до нього діла. А отже, єдина причина, чому хтось може кликати його — чергова порція насмішок. За ці роки Скажений Пес довів хлопця до неосяжної зневіри, і скільки б той не пручався, зрештою все одно потрапляв у її цупкі мацаки.

— Ми з тобою вчимося в одному класі, Володю. Мене Звати Сергій! Пам’ятаєш?

Лише тепер я помічаю, що його, здавалося б, лагідна усмішка зовсім нещира та натягнута. Вуста хлопця тремтять від страху, а погляд раз по раз ковзає до виходу із зали. Він, вочевидь, неабияк нервує. Рука, якою Сергій тримає плече Володі, ледве помітно дрижить, але той надто вражений, щоб помітити бодай щось у цю бентежну для себе мить.

— Звісно, пам’ятаю, — бурмоче хлопчик собі під ніс, округлюючи великі блакитні очі від несподіваної уваги до себе.

Так. Сергій ніколи не ображав мене в класі, але й не захищав, коли цькували інші. До цього моменту він навіть не помічав мого існування, та його рука так міцно стискала моє плече, що я наївно повірив словам матері, які вона сказала того клятого ранку: «Церква змінить твоє життя, синку. Відкрий своє серце Богові, і Він дарує тобі прощення».

Я ніколи не розумів, за що мушу просити прощення, але того разу її слова й справді змінили моє життя — раз і назавжди. Я спробував відкрити своє серце й повірити, що в Його домі мені нічого боятися. Хто ж може скривдити мене в церкві?

— Слухай, друже, за мною не заржавіє! Залишся після служіння з Отцем Миколою замість мене, благаю! Мені додому бігти треба… дуже треба, розумієш? Не можу залишитися. То зроби це замість мене, гаразд?

Палкі, збиті фрази не викликали у Володі жодної підозри — тоді він навіть не здогадувався, у що його втягне новий товариш. Все, про що він ладен був думати — його нарешті помітили! Хтось звернув на нього увагу!

— А що мені треба робити? — клепає хлопчик очима, піддаючись наполегливим благанням.

Я пирхаю, кривлячи обличчя, адже розумію, що нічого не можу вдіяти. Мені не під силу втрутитися в їхню розмову, відштовхнути Сергія та прогнати його звідти брудною лайкою!

— Діло простецьке, Володю, — Сергій чухає потилицю, трохи нервуючи, — треба дещо помолитися з Миколою, ти ж знаєш молитви, еге ж?

Мені кортить заволати на того безжалісного виродка, який свідомо штовхає мене в прірву! Можливо, я б ще стерпів глузування в класі, зневагу оточення… але те, що накоїв Сергій, зломило мене назавжди.

— Мене мати навчила, — усміхається наївний Володя, радіючи, що хтось потребує його допомоги. — Гадаю, це я зможу!

— Молодець, Володю! Я знав, що ти справжній товариш! — тішиться Сергій, ляскаючи долонями по плечах хлопця. — Тільки, друже, мусиш обов’язково випити вина. Треба все до дна, Володю… обов’язково до дна!

Невже він гадав, що такою «слушною» порадою вбереже мене? Йому було настільки байдуже, що трапиться з тим вигнанцем Ткачем, що він навіть зітхає з полегшенням!

— Хіба нам можна вино пити? — дивується простодушний хлопчик. — Мати колись дозволяла мені зробити ковток на причасті, але випити все до дна… не знаю, чи вона дозволить мені!

Від цих слів моя мати стискає зів’ялі вуста та хитає головою, наче засуджує слова сина. Невже, її зачепила згадка про себе в моїх спогадах? Хіба вона не розуміє, що насправді має ось-ось статися?! Коли мене виперли з того клятого хору, я все розповів їй, але вона й слухати не схотіла! Тоді пані Раїса нагородила мене таким болючим ляпасом по щоці, що я ще близько тижня відчував біль, коли відкривав рот. Як же голосно я кричав від жаху, коли нарешті збагнув, що зі мною робить той клятий диявол у церковній рясі!