Частина 7. Заздрість. Розділ 1. Володимир Ткач

— Усе справді скоро скінчиться, — бубоню я собі під ніс, не вірячи власним словам, і з подивом дивлюся на жінку, що вклоняється мені з вибаченнями.

Вона щойно випадково зачепила мене, біжучи у власних справах із таким нажаханим виразом обличчя, ніби за нею женуться скажені собаки. Та здивував мене зовсім не її переляканий вигляд і не тремтячий від страху голос, а те, що вперше за стільки років я відчув дотик сторонньої людини. Тремтячими руками незнайомка щільніше загортається у теплу хустку й продовжує бігти пустою вулицею, по якій розповзається густий, непроглядний туман.

Стільки років я чекав на цю мить, уявляючи цей день сотні, тисячі разів! І тепер я стою посеред клятого села, не відчуваючи геть нічого?! З грудей виривається гучний, наповнений люттю крик. Я кривлюся від огиди та гніву на самого себе.

— Остання душа, — з нізвідки шепоче хриплий, бридкий голос, змушуючи мене стиснути зуби й набрати повітря через ніс. — Заверши справу, хлопче. Вона вже зачекалася на тебе!

Остання душа… Я мав забрати її раніше, та не зміг змусити себе з’явитися перед нею після стількох років образ і ненависті. 

Спостерігаючи зі сторони, я насолоджувався тим, на що перетворилося її безперечно нікчемне й жалюгідне життя. Вона не бачила мене, проте я не зводив із неї очей, щодня уважно стежачи за кожним її кроком.

Для мене стало справжнім здивуванням, що їй узагалі вдалося відчути мою присутність того дня — на жнивах Сергія. Вона зверталася до мене так, ніби справді могла відчути, та її сліпі очі вдивлялися лише в порожнечу, так і не відшукавши мого зосередженого, сповненого зневаги погляду.

— «Тобі стане від цього легше?» — несхвально пролунав тоді її сиплий голос, сповнений сорому.

Вона не бачила, але знала, що я десь поруч. Навіть після моєї смерті ця жінка здатна відчувати лише ганьбу! Я намагався відтягувати зустріч з нею, адже на відміну від інших душ, вона все ще має наді мною владу.

Чорт забирай! Який гіркий і дивний збіг… саме її душа має стати моєю останньою сплатою!

— Володю?.. — долинає хрипкий голос людини, що колись подарувала мені життя. — Це справді ти, сину?..

З густого туману виринає постать старої бабці, яка повільно кульгає в мій бік. З відкритим через подив беззубим ротом, вона наближається до мене й тремтить, викликаючи огиду однією лише появою. Рука з гнилими нігтями накриває зморщені вуста, і вона скавчить щось геть нерозбірливе крізь брудну долоню.

— Сину?.. — я посміхаюся, розглядаючи стару, наче щось огидне й мерзенне.

У цієї бабці немає жодного права так називати мене! 

Я стискаю кулаки від гніву, проте, не промовляю жодного слова, зціплюючи зуби. Все повторюється, наче в замкнутому колі! Трясця! Я мав би вже звільнитися від цієї клятої звички — прикушувати язика поруч із матір’ю, — але знову стою перед нею, ніби води в рот набрав.

Смерть не змінила нічого. Ані для мене, ані для жінки, що зупинилася за кілька кроків від мене.

— Що ж ти накоїв, Володю? — хитає вона головою, роздивляючись мене з жалістю та несхваленням.

Її бридка рука тягнеться до мого обличчя, через що я швидко відсахуюся від неї. 

Накоїв? Що я накоїв?!

Заходячись гучним сміхом, я хапаюся за живіт.

Мерзенні істоти… Вони бачать лише те, що хочуть бачити! Їхні очі засліплені любов’ю до самих себе! Ця жінка ніколи не любила мене по-справжньому. Ніколи! Вона дослухалася інших, не вірячи жодному моєму слову! Вона ставала на бік інших, відвертаючись від мене, ніби я ганьбив її самою своєю присутністю!

Коли я потребував материнської підтримки та любові — усе, що отримував, це осуд і відчуження.

— Кого саме ви жалієте? — звертаюся я до неї, наче до чужої собі людини.

Ми з нею ніколи не були близькими одне одному. Я завжди заздрив тим дітям, які могли підбігти та обійняти матір, усміхнутися їй, поговорити, посміятися… Відчути любов, а не кляті велетенські, зведені нею стіни, крізь які просочувався лише холод!

Мені й справді цікаво почути її відповідь. Стільки років я душив у собі безліч запитань, на які не отримав відповіді навіть після смерті. Здавалося, весь біль зникне, варто лише припинити боротися…

Але я ще ніколи так гірко не помилявся.

Насправді все тільки посилюється: душа не знаходить омріяного спокою, розриваючись на безліч шматків від нестерпних мук.

Проте тепер усе має скінчитися раз і назавжди. Кожен неодмінно сплатить за свої вчинки!

— Володю, — тягне стара, змахуючи сльози із зів’ялих щік, — ти заподіяв людям стільки лиха!

Її слова викликають у мене лише гіркий сміх і зневагу. Вона ніколи не була на моєму боці… То з якого дива я повірив, що між нами бодай щось може змінитися?

— Про яке лихо йдеться? — суворо запитую я, насуплюючи брови. — Хіба це перше, що спало вам на думку? Після стількох років…

Жінка важко зітхає, стискаючи губи з неабияким засудженням, але я насолоджуюся її несхваленням, нахиляючи голову, аби як слід розгледіти цей незадоволений вираз обличчя, який не бачив, здається, цілу вічність.

— Що вони тобі зробили, Володимире?! — гарчить вона, зрештою зриваючи свій голос на гидкий крик. — Ти забрав їхні душі?! Невже ти слугуєш дияволу?!

Вона починає хреститися, і я лише здіймаю брови від подиву.

Що вони зробили мені?.. 

Навіть сил насміхатися з цих безглуздих питань не залишилося. Я й забув, яким самотнім було моє життя. Найрідніша людина завжди лишалася байдужою — бачила тільки мої помилки, за які мала звичку принижувати й лаяти єдиного сина. Невже вона досі не збагнула мого вчинку? Невже так само холодно сприйняла мою смерть?

Про що я взагалі питаю себе, коли вона дрижить від гніву, дивлячись на сина, що помер у її затхлому сараї?..

Усе, що її коли-небудь турбувало — це думка сторонніх людей! Я страждав усе життя, а вона й сльози не пустила. І тепер, через цих мерзотників, готова розревітися просто переді мною?!