Частина 6. Хтивість

Набравши в долоні холодної води, я заплющую очі й занурююся в неї, відчуваючи приємну бадьорість. Прибираю руки від обличчя й спостерігаю у дзеркалі, як повільно стікають краплі з напружених жовен, що випинаються на вилицях. Вирівнююся, трохи підіймаю голову, надаючи погляду більшої впевненості й владності. Обережними, неквапливими рухами торкаюся шкіри обличчя м’яким рушником, не зводячи очей зі свого відображення. Легка посмішка торкається моїх вуст саме тієї миті, коли до моїх вух долинає гучний церковний дзвін.

— Час починати, — шепочу я до себе із неабияким захопленням.

Повагом крокуючи до вівтаря, я окидаю поглядом скупчення людей у храмі вірних, які смиренно очікують щоденного служіння. Здіймаючи руки вгору, я урочисто та гучно починаю зі Слова Божого та звертаюся до звичайного люду, що схиляє переді мною голови. Велич та безмежна влада над їхніми серцями збуджує мене, даруючи насолоду, з якою я проспівую слова, і з кожною наступною миттю вони стають дедалі гучнішими та завзятішими. 

Подібний до самого Бога, я блаженно усміхаюся, відчуваючи благословення вищих сил! Раби Божі складають руки у молитві, шануючи володаря неземної сили, котрий спілкується з тим, кого їм ніколи не побачити й не почути! Безумовна віра затьмарює їхній розум, дозволяючи мені спрямовувати їхні погляди, думки, дії. Вони власноруч роблять з мене вищого за себе, звеличують до самих небес, називають взірцем, спроможним вирішувати долі! 

Це — найцінніший дар, який може мати людина у цьому світі. Це — неперевершене відчуття.

Проте лише у храмі мене наповнюють подібні почуття. Повертаючися додому, я не маю жодного бажання переступати поріг власної оселі. Мені здається, наче з самих небес я провалююся під землю та грузну в нескінченному бруду людських пороків, байдужості та зневір'я.  

За обіднім столом стоїть напружена тиша, яку порушує лише стукіт ложок по тарілках. Уся моя родина — троє дочок і дружина — мовчки їдять, остерігаючись підвести очі. Всередині мене знову розливається солодка велич. Задерши голову, я оглядаю сім’ю, й вони одразу ж тамують дихання під моїм зосередженим поглядом.

Проте це щастя не може тривати довго. Клята неотеса Мирослава — старша дочка — починає кашляти й, забувши про настанови Батька щодо поведінки за столом, випльовує на стіл залишки не пережованої їжі. Бридкі шматочки з її слиною потрапляють мені в тарілку, і волосся на руках миттєво стає дибки. Яке невігластво! Яка непошана до Батька!

Стискаючи зуби від люті, я різко підводжуся, цупко хапаю її за руку — ту, якою мала б затулити свій дурний рот. Тягну її до сусідньої кімнати, поки решта родини здригається в передчутті неминучої кари. Вони мають боятися. Вони повинні поважати Батька і Чоловіка свого. У цьому домі немає місця непокорі.

— Не треба! — скиглить бісове поріддя, коли здіймається моя рука задля праведного покарання. — Благаю!

Я ще міцніше стискаю зуби, граючи м’язами вилиць. Як вона сміє благати, замість того, аби з повагою та розумінням прийняти те, на що заслуговує?! 

— «Усе робіть без нарікання і мудрування, щоб ви були бездоганні й щирі, непорочні діти Божі серед лукавого й розбещеного роду, серед якого сяєте, немов світила у світі» (Филип’ян 2: 14-15), — цитую я Святе Письмо, закликаючи пройнятися Словом Божим!

Воно верещить і крутиться так, що мені доводиться ще сильніше стиснути їй руку, щоб припинила пручатися. Не від Бога така зневага до Батька — від лукавого!

Рука моя — правосуддя, яке звільнить її душу, сповнену гріхом. Я — втілення Отця Небесного, що дарує помилування своїм недолугим дітям!

Повертаючись на кухню, я бачу замінену тарілку з новою порцією рідкого, прісного картопляного пюре й свіжого салату. Діти мовчать, понуривши погляд, а дружина сидить з іншого боку столу — натягнута, мов струна. Я важко зітхаю від невимовної втоми: власна сім’я ставиться до мене гірше, ніж люди, яким я нічого не винен. Інші приходять до церкви з осяяними очима; вони моляться мені, ловлять кожне моє слово. А що робить рідна родина? Вони зневажають Батька, дивляться на нього з-під лоба, немов дикі тварини! У їхніх очах я не бачу тієї щирої любові, яка є у парафіян! Чужий у власному домі! Та я вже давно зрозумів: храм Божий — мій справжній дім і прихисток від цих невдячних бабів.

Дочка повертається за стіл і обережно сідає на своє місце. Вся червона від сліз, вона стискає губи, аби стримати плач, який підступає зсередини. Її рука тягнеться до кошика з хлібом, але я з силою б’ю їй по руці, не дозволяючи проявити ще більшу зневагу! Вона вкотре намагається знецінити мої старання: вчинила концерт у сусідній кімнаті, й навіть не вважає за потрібне просити вибачення перед тим, кого образила своєю поведінкою! Її сестри дивляться на мене зі страхом, а жінка геть зблідла, адже відчуває, що провина в першу чергу лягає на її плечі! Яка ж вона матір, коли її дитина настільки нечемно поводиться за столом? Недолуга й така сама нечемна, як і ця грішна дитина! Рятуй Господь їхні душі!

— Що треба сказати? — ціджу я крізь зуби, зазираючи в її великі, наповнені сльозами очі.

Такі ж карі й пусті, які колись були й у мене. Лише впустивши Бога у свою душу я зміг здолати ту неосяжну порожнечу, відігнати всі страхи. Моя рука тепер веде за собою правосуддя, а не тієї жінки, яка колись дала мені життя. Зараз правда й влада стоять пліч-о-пліч зі мною, хоч Господь і випробовує мене, пославши в моє життя всіх цих жінок. Троє дітей і всі дівчата! 

Ненавиджу, коли вони навмисно плачуть, прагнучи викликати співчуття! Дружина привчила їх до цього — усіх трьох. Варто лише підвищити голос, і починається нестерпна істерика! Слова й вчинки Батька не цінуються; ніхто не прагне почути істину! Невже така доля моя… бути мучеником ще за життя? Тяжко щодня терпіти ці ридання, нестерпно жити серед зневаги! Вовком дивляться вони на мене, а я тільки й можу зносити усі страждання, відведені мені, й бути єдиним променем надії в цьому безбожному склепі!