Частина 5. Жадібність. Розділ 2

Ми виходимо на головну вулицю, яка веде нас до хати божевільної Ткачихи, а на небі збираються похмурі, темні хмари. Я дістаю з кишені облізлої шкіряної куртки, яка колись мала привабливий коричневий колір, пачку цигарок та підношу її до губ. Витаскую сигарету зубами, відкушую фільтр й ховаю пачку знов до кишені випльовую його на дорогу.

— Заходиться дощ, — налякано каже Надія, дивлячись у темне небо, — це не добрий знак!

— Володька твій ще й таке може? — сміюся я, запалюючи сигарету.

Я глибоко вдихаю дим, затримуючи його в легенях, аби насолодитися приємною миттю, але ця миша починає знов скиглити про щось своє потойбічне, паскудячи весь настрій своїм тремтячим писком! 

— Усі зникають в дощ! — говорить вона, прискорюючись. — Дивись! Біля будинку Ганни стоїть сільський голова, напевно, вони щось обговорюють про її зникнення! Захаре Петровичу! Захаре Петровичу, дорогенький!

Надія біжить до клятого дідугана, який махає їй рукою під нестерпно дратівний голос цієї невгамовної жінки. Біля високих зелених воріт стоїть не лише нешановний голова нашого проклятого села, а й чоловік зниклої свиноматки. Не заздрю я цьому нещасному… жити з таким стервом стільки років! Я б точно з глузду з’їхав, а він ще й нівроку! Щоки червоні, волосся причесане… зажив чолов’яга! Такий тягар із плечей скинув! Я повільно шкульгаю до них через розлізле взуття та спокійно докурюю цигарку, коли Надія починає гукати мене, аби йшов швидше.

— Вітаю, Павле, — стримано говорить мені дід Захар, з огидою дивлячись на мій зовнішній вигляд.

Клятий пройдисвіт! Та хто він такий, аби настільки зверхньо дивитися на мене? Я викидаю недопалок біля Ганчиного охайного забору, спльовуючи під ноги цьому зажерливому хабарнику. Старий блазень таку хату відтяпав собі в центрі села! Мені й за ціле життя на таку не зібрати, а він усе собі тягне в кишеню, ніяк не схаменеться!

— Здоровенькі були, — хриплю я, а потім заходжуся бридким кашлем, відвертаючи від себе докучливі погляди.

Чоловік Ганни наказує дітям зачинити двері й не підслуховувати розмову дорослих, а я посміхаюся, зустрічаючись з переляканими оченятами дівчинки – копії Ганни в дитинстві. Такі ж допитливі карі очі, хай їй грець! Дівча грюкає дверима, напевно, злякавшись мене. Боязка як і її мати недолуга, аж сміх бере!

— Отже, ви сьогодні намагалися виїхати з села? — запитує Надія з неабияким розпачем. 

— Так! І не лише я, — відповідає старий йолоп, роблячи атмосферу більш напруженою, — всі знову повертаються до головного в’їзду! Це якесь божевілля! 

— А що зі зв’язком? — продовжує розпитувати Надія, дістаючи з кишені дорогучий смартфон та проводить пальцем по екрану, розблоковуючи телефон. — У мене відсутній!

Сільський голова, щоб його чорти драли, викочує великі очі та охає, наче йому стає зле. 

— Немає ні зв’язку, ні інтернету! Катерина змогла додзвонитися лише по місцевій лінії до мене. Працюють старі телефони, проте подзвонити за межі села неможливо! — кричить цей старий пес, червоніючи від власного крику. — Ми всіх збираємо біля церкви! Треба повідомити кожного про цю бісовщину! Можливо, отець Микола щось зможе вдіяти!

Я бачу, як тремтять його потріскані губи, що ховаються за пишними сивими вусами. Дідуган боїться, а в мене на обличчі з’являється посмішка. Зажерливі свині! Щезніть всі гуртом — мені від того лише радість!

— Добре, Захаре Петровичу, ми підемо до церкви, але перед тим я хочу навідатися до баби Раї, — змовницьки каже Надія. — Це все якось пов’язано з Володимиром Ткачем! Пам’ятаєте, як вона поводилася на кладовищі?

Надія ледве стримує сльози, а наш голова аж скрикує, почувши прізвище Володьки! Ото, Ткач, ти й справді залякав людей! Вперше відчуваю повагу до нашого примарного самогубці. Вони ж людину й з того світу дістануть, аби тільки було на кого все повісити!

— З Ткачем?! Господи милосердний, що ж це коїться?! — хреститься цей старий блазень. — Чим же ми прогнівали його душу, Надійко?! Ніколи б не повірив, якби сам не бачив усього на власні очі! Усі ці зникнення, пожежа… А тепер нас ще й відрізали від зовнішнього світу! Це все дійсно не від Бога!

Вхідні двері хати скриплять, привертаючи увагу господаря, на якому й обличчя немає. Лише зараз я помічаю, що він закляк, наче вкопаний. Геть зблід, напружився всім тілом, але стоїть, стискаючи зуби. Усю розмову від нього ні пари з вуст, мовчить, немов язика проковтнув. Не здивуюся, якщо це він свою дружину прибив, користуючись панікою на селі. Я б і сам скористався б такою влучною нагодою!

— Я піду в хату, малі перелякані до смерті через усі ці балачки! — суворо говорить Ганчин чоловік. — І до церкви я не піду. Діти не можуть залишитися самі, а тягнути їх до переляканого натовпу – це не краща ідея, зрозумійте мене правильно! Якщо будуть новини про Ганну, ви знаєте де мене шукати, а до тих пір, я з дому ні ногою! 

Ще б пак! Я б сам не пішов, якби придушив ту змію підколодну! 

— Я все розумію, Григорію! — понурює погляд Захар Петрович. — Нехай нас всіх береже Господь! 

Чоловік зачиняє ворота, залишаючи нас у гнітючій тиші. На землю починає накрапати дощ, і я простягаю долоню, аби впіймати кілька холодних крапель. Ледве стримуюся від жарту: Надія з дідом Захаром такі напружені, що, здається, зомліли б від самої згадки про Ткача. Десь вдалині гримить, а ці двоє аж підскакують на місці. 

— Мені вже час, — белькоче нешановний голова, зіщулюючись чи то від холоду, чи то від страху. — Сподіваюся побачити вас у церкві… вас обох! На все добре, Надіє! Павле!

— В добрий час! — посміхаюся я, махаючи рукою на прощання.

Захар Петрович хмурить брови, та прикушує язика й прямує в бік церкви. У Бога вдома хоче сховатися… Пройдисвіт клятий! Та від лиха не втечеш — йому тут відкриті всі двері, бо кожен у селі знає, хто такий отець Микола. Святий розпусник Миколай — навіть звучить краще!

— Ходімо, — тихо тягне Надія, хитаючись від вітру, — заходиться вечір.