Частина 5. Жадібність. Розділ 1

Різкий грюкіт у двері змушує мене здригнутися й розплющити очі. Я прокидаюся посеред затхлої кімнати, ненавмисно зачіпаю рукою пляшку, яка котиться по брудній підлозі, створюючи ще більш дратівливий брязкіт. Вона врізається в інші пусті пляшки, хаотично розкидані повсюди, й нарешті зупиняється. Трясця! Клятий головний біль зводить мене з розуму!

Хтось знову починає гучно стукати, вигукуючи моє ім’я, і я розумію: на порозі стоїть якась жінка. Я заходжуся кашлем, вихаркую мокроту й спльовую її на підлогу. Кого це чорти принесли так рано? Хоч, мабуть, вже й не ранок… але я точно не чекав гостей! Якщо ця клята баба приперлася без пляшки — нехай начувається, пустоголове стерво!

— Хто це в біса гупає мені у двері? — хриплю я, встаючи зі старого, заплямованого матраца, який слугує мені ліжком.

Повільно прямуючи пустою кімнатою без меблів до коридору, я чую відлуння власних кроків. З брудних вікон пробивається сонячне світло, трохи освітлюючи темний, занедбаний простір хати. Електроенергію вже давно відрізали через борги, а від люстр залишилися лише оголені дроти, що стирчать із дірок. Коли темніє, я користуюся свічками, розставленими по кутках кімнати, із застиглим воском, який міцно тримає їх на підлозі.

— Павле! — долинає до мене стурбований голос з двору. — Це Надія! Надія Василенко, пам’ятаєш?

Надька? Яким її вітром занесло до мене? Чого хоче ця городська хвойда? Років з двадцять я її не бачив, та й бачив би ще довше, була б моя воля! Звісно, пам’ятаю цю кляту сіру мишу в повторних окулярах, яка завжди бігала за Ганною. І тільки від однієї згадки тієї товстої квочки, що спаплюжила все моє життя, я починаю кривитися.

— Василенко Надія Ігнатівна, хай тебе чорти деруть, — прокашлюю я, відчиняючи двері. — Чого тобі треба від мене? Нащо приперлася?

Переді мною стоїть доволі симпатична, охайно вдягнена жінка, яка з подивом округлює очі, оглядаючи мене з голови до ніг. Не впізнає? Чи дивується тому, на що перетворило мене життя? Тепер ми на різних рівнях, а колись вона бігала за мною, вважаючи, що я не помічав її почуттів. Ха! Та вона була мені не рівня! Жалюгідна, потворна миша, яку Ганна тримала біля себе, аби виглядати ще гарнішою. Зараз та писана красуня гірша за брудну свиню! Як бачу її вуличками села, відразу бридко стає! А я кохав її, йолоп безглуздий!

— Я до тебе у терміновій справі! — кричить ця краля, проскакуючи в дім, наче її хтось сюди запрошував, і одразу ж затикає ніс.

Смердить їй, ти ба яка пані стала! Та ще й оглядається, не приховуючи огиду! Хто вона така, щоб засуджувати мене своїми бридкими оченятами?!

— Яка ще в біса справа, га? — незадоволено гарчу я, шкульгаючи в кімнату аби знайти чим горло промочити.

Я підіймаю пляшку, що стоїть на єдиному вцілілому стільчику в хаті, та підношу до губ. Та вона геть порожня! Ані краплини не залишилося! Від злості жбурляю бісову пляшку в кут, лякаючи непрохану гостю гучним брязкотом.

— Павле! — знову починає ця баба переляканим тоном. — Біда, Павле! На селі зникають люди, та ти, напевно, вже чув про це!

Дійсно, лише біда могла занести цю панночку в лігво такого жебрака, як я, не інакше! Не для того ж вона прийшла теревенити про минуле зі старим добрим приятелем! Біда в неї… трясця її матері недолугій! Приперлася з пустими руками та ще й верещить!

— Нічого я не чув та й мені відверто байдуже, адже я тут не до чого, — кажу я, дивлячись на її збентежене обличчя. — Ще раз повторюю: нащо приперлася до мене?

Та це стерво знов викочує на мене свої мишачі оченята, наче я щось винний їй. Минуло стільки років, а вона з порогу й до діла! 

— Пропала Ганна та Сергій! Ти ж пам’ятаєш їх ми всі товаришували в юності? А ще моя донька… і донька Михайленків… наших вчителів! — верещить баба.

Та хоч сам диявол зник із пекла, мені до цього немає жодного діла!

— Я тут до чого?! — не витримую я, гаркаючи на неї, а вона аж підскакує, не очікуючи такої реакції. — Пам’ятаю чи ні… мені байдуже! Нехай пощезнуть всі! 

Вона замовкає на мить, оглядаючись довкола, а потім знову витріщається на мене. Задрала гидка баба!

— Я не впізнаю тебе… — скиглить вона. — Коли ти став таким байдужим?! Павле! Ці всі зникнення якось пов’язані з Ткачем! Я б не прийшла, якби це не стосувалося всіх нас!

Ткачем?! Вона геть з глузду з’їхала під старість? Ще привидів я не боявся! 

— Той, що вкоротив собі віку? — сміюся я та знов заходжуся кашлем, харкаючи собі під ноги. — Минуло вже років з двадцять, Надіє! Чи ти віриш в усю цю бісовщину?

А вона на своєму стоїть, руками махає, наче я якийсь недолугий. 

— Хотіла б я не вірити, Павле! — плаче ця дратівна миша. — Та все вказує на це! Він мститься тим, хто ображав його за життя!

Оце так маячню вона собі напридумувала! Мені навіть після трьох пляшок така нісенітниця не спала б на думку! Володька Ткач… ти ба, яка дурня! Я проводжу рукою по засаленому волоссю й криво всміхаюся, пригадуючи того безхребетного телепня. Добряче ж ми тоді його розіграли! Як зараз бачу ті жалюгідні, повні сліз очі. Та він сам винен! Хіба можна було повірити, що Ганна справді закохалася в такого клятого байстрюка, як він?

Та все ж… не вірю, що це ми підштовхнули його до самогубства. Таких безглуздих жартів було безліч. Не міг він через таку дурницю настільки зламатися. 

…Чи все ж таки міг?

— То чому ти ще й досі тут? — здіймаю я брову, кепкуючи з цієї дурепи. — Он як голосно скиглиш мені, аж голова тріщить по швах! Нащо йому твоя дочка, він й не знав її на той час.

Надія прикладає долоню до серця, тремтячи від того, що вирує в неї всередині, та ледве стримується, аби не зірватися.

— Найгірше, що могло зі мною статися – це зникнення Мар’яни! Він мститься мені через неї! — кричить вона, а потім понурює погляд, наче згадує щось геть сумне.

Та це може налякати хіба таких пустоголових, як вона! Не вірю я ані в Бога, ані в чорта. Життя й без Ткача — суцільне пекло!