Частина 4. Ненажерливість

Я вдивляюся в небо, затягнуте важкими дощовими хмарами, й важко зітхаю. Стоячи на кладовищі, я дослухаюся до прощального співу та занурююся в похмурі думки. Хтось відчайдушно ридає від втрати близьких, хтось плаче зі співчуття, а хтось мовчки шанує пам’ять тих, кого знав за життя. На серці вирує щось гірке й нестерпно важке. Пожежа забрала життя цілої родини та їхньої сусідки Галини, землевпорядниці з сільради. Через це на кладовищі зібралося майже все село.

Всі чотири домовини закриті, тож люди прощаються лиш з усміхненими фотографіями загиблих. 

Господи милосердний, найскладніше з усього – дивитися на фото маленької Тетянки, з якою моя молодша донька сиділа за одною партою в школі. Що ж це за доля така у бідної дитини? Невже вона чимось розгнівала Бога? Чи то така її тяжка доля? 

— Кажуть люди, — шепоче мені Надія, заправляючи волосся під чорну хустку, — труна Сергія порожня.

Відспівування лунає кладовищем, затьмарюючи гучний плач людей, які зібралися в цей похмурий день. Багато пліток ходять селом з приводу цієї пожежі, адже зайнялася вона в сильну зливу. Люди починають вірити, що щось лихе коїться на селі. Спочатку пропала донька бідолашної Надії, яка стоїть поряд зі мною така бліда, наче сама смерть; потім донька Михайленків – працьовита та добродушна дівчина, дочка вчителів, яких шанує все село; тепер і ця пожежа. 

І вся ця біда коїться виключно в дощовий день! Люди вже бояться таких похмурих днів, але куди діватися, якщо навіть у власній оселі неможливо сховатися від лиха? Дехто навіть побоюється, що й сьогодні трапиться якесь горе. Та все це пусте. Треба вірити в Бога, а не в усю цю бісовщину!

— Хіба це можливо? — питаю я, важко зітхаючи й дивлячись на фото усміхненого чоловіка, з яким ми колись товаришували. — Не варто вірити всім цим пліткам.

Надія помітно тремтить, понурюючи погляд. Вона змахує сльози з щік, оплакуючи водночас і чуже, і власне горе. Колись давно, ще до її від’їзду з села, ми тісно товаришували з нею. Я пам’ятаю Надію усміхненою та безтурботною дівчиною, яка дзвінко сміялася, виблискуючи радісними очима. Та зараз я не можу впізнати в цій скаліченій горем жінці ту веселу Надійку, з якою ми були не розлий вода. 

Мимоволі згадую й Сергія — він марив своєю Іриною, не помічаючи інших дівчат. Балакучий, доброзичливий, щирий… Серце крається від одного лише погляду на його домовину. Спогади минулого спалахують у свідомості яскравими, теплими картинами, і я ледве стримую сльози.

Стільки років минуло з тих безжурних часів, коли ми були молоді та щасливі. Тепер я й сама себе впізнати не можу. Час забрав у мене не лише красу, а й здоров’я. Перевалюючись із ноги на ногу, я знову важко зітхаю, відчуваючи нескінченну втому. Надмірна вага заважає навіть дихати, а стояти пів години на одному місці — справжнє випробування. У голові починає паморочитись, діабет дає про себе знати. Тремтячими руками я дістаю з сумки льодяник і кладу його до рота.

Трясця… останній!

— Володько! — розпачливий крик баби Раї привертає увагу всіх, хто стоїть на кладовищі. 

Спів стихає. Усі разом з батюшкою з нерозумінням спостерігають за старою навіженою, яка спираючись на палицю, кульгає в бік домовин. Вона раз по раз вигукує ім’я свого сина, і від її голосу мене проймає холодом до кісток. Надія стає такою блідою, що здається, вона ось-ось знепритомніє. Баба Рая у чудернацькому дощовику вперто прямує вперед, але якоїсь миті раптом зупиняється, роздивляючись натовп моторошними, осліплими очима. 

— Володька?.. Ткач?.. — ошелешено шепоче Надія, з виразом такого переляку, ніби бачить примару. — Невже… це все він?

— Він давно помер! — вигукую я, хоча насправді намагаюся переконати в цьому не її, а себе саму.

Це неможливо! Володька Ткач помер!

Баба Рая заходиться голосним плачем, стогнучи, наче хтось її ріже. Люди переглядаються, але мовчать. У повітрі зависає страх, від якого холоне кров у жилах. Стара хрипить щось нерозбірливе, а розгублені селяни хрестяться, не зводячи з неї очей.

Батюшка наказує продовжити відспівування й промовляє молитву, намагаючись перекричати ридання баби Раї, та все марно. Люди злякано відступають від старої відьми, яка, здається, гукає самого привида. Дехто ладен піти з кладовища геть, аби вберегтися від лиха, проте батюшка наполегливо просить усіх залишатися на місцях і вшановувати пам’ять померлих.

— Володька! — волає баба Рая, падаючи колінами в багнюку. — Вибач матері своїй недолугій!

Нарешті якісь чоловіки біжать до безумної старої, підіймаючи її під руки, й відтягують від натовпу. Надія хапається за мій рукав худорлявими пальцями й дивиться на мене геть божевільними очима.

— Це все через нас! — кричить бідолашна.

Я притуляю Надію до себе, розуміючи, що треба якомога швидше залишити це місце. Горе та відчай затуманили розум бідолашної жінки, готової повірити в усе, що їй здається страшним. Баба Рая — лише сільська божевільна, яка згадала про сина, побачивши домовини. Володька вже десятки років спочиває в землі!

— Заспокойся, Надіє, — хриплю я через зайву вагу, яка заважає рухатися. — Ніхто в тому не винен, чуєш?

Надія падає на землю та починає відчайдушно волати, наче геть не сповна розуму. Я стараюся її підняти, однак, не маю сили, аби навіть зігнутися як слід. Все в грудях пече через важке дихання, у голові паморочиться від навантаження, а Надія й не думає вставати з багнюки! Люди з переляком косяться в наш бік, продовжуючи хреститися та читати про себе молитви.

— Моя Мар’янка! — ридає вбита горем жінка, хапаючись руками в сиру землю. — Це все через мене! Він мститься нам усім!

Захар Петрович, голова сільської ради, вчасно приходить на допомогу, підіймаючи Надію. Він обережно притуляє її до себе, розуміючи, що жінка втратила себе від горя, і пропонує води. Катерина, яка теж працює в сільській раді, намагається заспокоїти Надію, поки ми силоміць тягнемо її до автобуса й садимо на сидіння, щоб вона змогла прийти до тями.