Розплющуючи очі, я бачу як ненажерливе полум'я поглинає все довкола настільки швидко та безжально, що вперше за життя я відчуваю несамовитий страх. Я намагаюся закричати, але натомість з горла виривається лише відчайдушний, зрадницький хрип. Легені горять від їдкого диму, який я жадібно хапаю ротом, у спробах дихати. Я не можу поворушитися, моє тіло мені чуже. Язик здається, запав в горлянку, заважаючи й без того важкому диханню. Наче вуж на сковорідці, я брикаюся, ричу, стогну, впиваюся пальцями у постіль, але не можу навіть голову підняти. Вперше за стільки років я відчуваю як очі переповнюють сльози.
І ось на грудях з'являється воно: щось чорне, моторошне та зле. Воно з усіх сил старається вдавити грудну клітку мені в хребет, несамовито регочучи, немов скажене. Лунає страшенний тріскіт кісток, затьмарюючи розум. А я лише давлюся язиком, відкривши рота, й хриплю, відчуваючи, як життя повільно покидає це нікчемне тіло.
— Як ти мене дістав! — лютує моя жінка, виливаючи на мене відро з крижаною водою з колодязя. — Та щоб ти здох, тварюко ти така! Знов п'янючий повернувся на світанку! Та хай тебе деруть чорти!
Тож… це був лише сон? Я важко дихаю, торкаючись рукою місця, де сиділа та чортівня. Все, наче, ціле… кістки не зламані. Невже наснилося?
Я не зважаю на зміюку, яка вже бризкає отрутою зі своєї ікластої пащі. Як я, ідіот, міг одружитися з таким стервом? Щодня нова істерика, щодня бруд з язика, яким вона охоче поливає мене з голови до п'ят! А сама? Цілими днями тільки й швендяє селом, пхає свого довгого носа в чужі справи! Невже та мила, струнка Іринка справді перетворилася на цю товсту, вічно невдоволену бабу? Дивлюся в її зелені очі й не бачу тієї дівчини. Хоч убий, але не бачу!
Сорочка, волога від холодної води, неприємно липне до тіла. Але найогидніше — прокидатися від кошмару й бачити перед собою це потворне, перекошене від невдоволення обличчя!
— Та закрийся вже ти! — гарчу я, але яке там… як горохом об стіну.
Вона ще дужче заводиться, махає тими своїми товстими руками. Розпашіла, спітніла — не гірша за свиню. І що вона від мене хоче? Не пити? Та як тут не пити, коли живеш із такою бабою? Що взагалі є в цьому житті такого, заради чого я б не пив? Яка, до біса, радість прокидатися поруч із цією навіженою химерою? Горланить з самого ранку! Я б краще вже з тією потворою залишився, що кістки мені трощила! Вона хоч мовчала! А ця кобила на всю хату верещить! Наче навмисне хоче, щоб Тетянка все почула. Вже й так цурається мене, боїться, наче я якийсь злодій. Зате мати в неї — золота! Тільки от я бачу не золото… а саме лайно.
— Та як ти тільки можеш, га? Приперся весь брудний й смердючий! Ти хоч розумієш який приклад Тетянці подаєш? Якого вона чоловіка собі шукатиме? Свиню п'яну? Ти цього прагнеш?
— Якщо стане схожа на матір, то краще хай живе сама! — кричу я, відчуваючи як від напруги болить горло.
Та все одно надто голосно вийшло. Трясця! Тетянка, як завжди, під дверима сидить… Знов губу дутиме. Проте як все пояснити дитині? Дурна вона ще, мала. Не зрозуміє в якому пеклі живе її батько!
— Ой, людоньки! — хапається те кляте стерво за серце. — Та що ж ти, падлюко, говориш таке?! Я всю себе віддаю без залишку! Таку паскуду терпіти… які ж нерви треба мати, га?
Вона хапає мене за комір сорочки й тягне до своєї розпухлої морди. Кричить, верещить на мене, слиною плюється. Дістав я її? Та я терпіти цю бабу не можу! Й дітися нікуди! Мені бридко від її дотику, бридко від тих проклятих очей, які вже геть червоні від сказу!
Я хапаю її товсті пальці й стискаю так сильно, аби вона відчула, як я ненавиджу її! Вона волає від болю, а я всміхаюся від радості. Штовхаю її якомога далі від себе, а вона й рада впасти на підлогу, немов дебела свиноматка. Верещить, скиглить, кличе на допомогу.
— Ой, людоньки, вбивають! — хрюкає це порося.
— Та кому ти потрібна?! — гарчу я, минаючи її тіло, що розтеклося по підлозі. — Мені бридко знаходитися з тобою в хаті! Я пішов!
— Куди зібрався?! — горлає баба, яка за мить підплигує з підлоги та чіпляється мені у спину нігтями. — Кістьми ляжу, не пущу!
— Та щоб тебе!..
Рука сама по собі замахується аби вдарити цю огидну пику, втім щось всередині зупиняє мене. Вона скавчить, плаче, а я дивлюся на неї та не можу зрозуміти: чому я взагалі повівся на таку істоту? Язик не повертається назвати її жінкою навіть у думках! Жив би собі та й горя не знав! Тепер цей клятий тягар душить мене, затягує петлю на шиї.
— Мамо! — репетує Тетянка, виглядаючи зі своєї схованки.
Ці перелякані, зелені очі… прямісінько як у матері її недолугої. Нічого не взяла вона від мене. Стоїть, трясеться й проклинає батька всім серцем. Для чого взагалі я повертаюся в цю хату?
— Ось що накоїв ти, Сергію! Подивись! Подивись на свою дитину! — хрипить свинюка.
— Бачу я, — зривається з моїх уст. — З самого початку… не варто було на тебе взагалі дивитися! Я мав би того дня бігти світ за очі!
Кричить Ірина Миколаївна, хапається за груди й верещить, наче хтось її ножем ріже. Скажена баба дісталася мені!..
А я ще той дурень, якщо продовжую терпіти все це кожен день! Дітися мені нікуди! З хати вижене, все до копійчини забере… й того їй мало буде!
Я важко зітхаю, фиркаючи на її плач, йду якнайшвидше з цієї хати. Мала хапає мене за рукав, тягне на себе, копіюючи матір, й верещить. Як я втомився від цього пекла! Я вириваю сорочку з її рук і відчиняю двері, а вона за мною. Б’є мене кулаками у спину, кричить на батька, кляне на чому світ стоїть — маленьке бісеня. Вся в матір!
— Тетяно! — грізно кажу я дочці. — Схаменись!
— То ти й мене вдариш?! — горлає вона на все подвір'я.
Яблуня від яблуні… й дочка туди. Коли моє життя перетворилося на ці тортури? Коли я помилився, збився зі шляху?
Дитина плаче, а я мовчу, дивлюся на її червоне личко. Чужий у цій родині, чужий у власному житті. Я вже й забув, коли востаннє відчував себе коханим. Радість? Щастя? Що взагалі це за слова? Вони кажуть: «Не пий». А як ще забути про все це? Я можу бути радий лише тоді, коли ім’я своє згадати вже не сила!