Частина 2. Зневіра

Йдучи дорогою до сільської ради, я обережно оминаю великі калюжі, грузнучи підборами в багнюці. Нові чобітки, звичайно, не одягають за такої погоди, але ж сьогодні особливий день! З першого робочого дня я докладаю неабияких зусиль, аби більше не бути тією сірою прісною Марічкою, яка існувала досі, наче тінь. Від тієї дівчини не залишилося навіть спогадів, оскільки її життя було таким же непримітним, як і вона сама. 

На щастя, це в минулому! Тепер я Марія Федорівна — секретарка самого голови сільської ради! Звісно, я присутня на кожних зборах, нарадах та важливих заходах села. Бо хто, як не секретарка сільського голови, є обличчям та візитівкою адміністрації?! Отже, я завжди маю підтримувати бездоганний рівень і бути неперевершеною навіть у таку жахливу негоду!

— Трясця! — кричу я, ледве втримуючи рівновагу.

Чобіток настільки загрузає у багнюці, що доводиться докласти зусиль, аби витягнути його. Взуття таке брудне, що я вже жалкую про своє рішення не взувати калоші. Мати радила йти в них, але як з’явитися на день народження Захара Петровича — нашого голови — у калошах?!

Не встигаю зітхнути, як з неба починає лити шпаркий дощ, з силою вдаряючись об землю важкими краплями. Тепер і моя зачіска теж під загрозою! Я швидко відкриваю свою парасольку, починаючи бігти вперед із гучним вереском. Та що ж це за напасть!

Пробігаючи повз старенький будинок з перекошеним дахом, я помічаю силует баби Раї, яка стоїть в кумедному дощовику та, спираючись на тростину, і спостерігає за мною через дірку в паркані, який зроблений зі старих, гнилих дощок. Я голосно вітаю її, але бабця не відповідає, навіть не ворушиться, тільки пильно вдивляється мені в обличчя. 

Баба Рая — сільська божевільна, яка не змогла оговтатися після смерті єдиного сина. Зазвичай вона дуже балакуча, втім, як виявляється, не завжди. Якби я не знала бабу Раю ще з дитинства, напевно, дуже перелякалась би, побачивши, як стара пропалює мене своїми напівосліплими очима.

— Ну, добре, — бубоню собі під ніс, і вирішую прискоритися, аби здихатися того шаленого погляду старої, який відчуваю навіть спиною.

Вистукуючи брудними чобітками на високих підборах по асфальтній дорозі, яка веде мене до триповерхової будівлі сільради, я копирсаюся в сумці, аби знайти вологі серветки. Через незручне положення парасолька з’їжджає, і дощові краплі знов намагаються зіпсувати мою зачіску. 

Та що ж це за лихо?! Я похапцем хапаю серветки, та вирівнюю парасольку, ховаючись від вередливих крапель. Гадаю, треба навідатися до вбиральні перш ніж заходити до офісу. Мені дуже подобається, як Захар Петрович називає наше робоче приміщення! Працювати в офісі набагато приємніше, ніж у якомусь старенькому приміщенні на другому поверсі сільської ради.

Але спершу чобітки! 

Швидко заходжу за ріг будівлі та оглядаюся, і лише тепер з полегшенням зітхаю, переконуючись, що ніхто не побачить, як я витиратиму брудне взуття. Приємний аромат квітів лоскоче ніс, поки я дістаю чергову серветку й витираю грязюку з гарненьких шкіряних чобітків.

— Невдалий день для підборів, еге ж? — сміється якась незнайома дівчина, запалюючи сигарету.

Від несподіванки я ледь стримую вереск, і в очах спалахує переляк, щойно наші погляди зустрічаються. Як я не помітила її? Звідки вона взялася тут? Ще й так нахабно жартує з приводу мого взуття! Чому я не бачила цю дівчину раніше? Як секретарка голови сільської ради, я знаю кожного в цьому селі, однак цю зухвалу особу бачу вперше!

— Так, — нещиро посміхаюся я, стримуючи обурення, — жахлива погода!

Перше правило Марії Федорівни: усміхатися та бути привітною навіть тоді, коли хочеться вчепитися у волосся якогось пихатого стерва. Усмішка — знаряддя успішної та впевненої у собі людини! 

В мене немає бажання підтримувати неприємну для себе розмову, тому я прискорююся, аби швидше привести чобітки до ладу.

— Напевно, ще й нові, — продовжує насміхатися дівчина, випускаючи бридкий сигаретний дим.

Вона струшує попіл на землю та зазирає мені в очі. Вона така впевнена у собі. Мені б коштувало чималих зусиль, щоб ось так легко зав’язати розмову з незнайомою людиною, тим паче знахабніти до такої міри, щоб кепкувати з неї. Навіть тепер, коли я почуваюся набагато впевненіше, ніж та сором’язлива Марічка, я все одно ніяковію від її уважного погляду, яким вона вивчає мене з голови до п’ят.

— Мені вже час, — діловито кажу я, ігноруючи нестерпну поведінку дівчини.

— Ще побачимося, — каже вона з посмішкою, задираючи голову й випускаючи у небо тонку смугу диму, яка повільно тане у повітрі.

Я на мить зупиняюся, кидаючи погляд на незнайомку, й хмурю брови, проте, змовчую. Яка самовпевненість! Нехай тільки з’явиться в офісі, я покажу їй, де її справжнє місце! Захар Петрович не терпітиме такої поведінки!

— Доброго ранку, Маріє Федорівно! — вітає мене наша вахтерка Людмила Степанівна.

Ця літня жіночка завжди привітна та усміхнена, і цей похмурий ранок не стає винятком. Вона заносить моє ім’я у свій журнал, начіплюючи окуляри лише на мить, аби роздивитися літери.

— Доброго ранку, Людмило Степанівно, — усміхаюся я. — Ви як завжди чарівна, навіть у такий дощовий та похмурий день!

Друге правило Марії Федорівни: трохи лестощів ніколи не зашкодять. Людям подобається, коли їм говорять компліменти. Можливо, тому мене так поважають на роботі. Люди тягнуться до тих, кому подобаються, тож чому б не казати приємні речі частіше?

— Ось тут має бути ваш автограф, Маріє, — усміхається вахтерка, сяючи від моїх слів. — А як же! Негода не робить погоди на душі! І ви сьогодні, ну, просто лялечка! А які чобіточки! Як ви тільки дійшли в такий дощ? Чи, може, кавалер на машині підвіз?

Я розписуюся в журналі та сміюся, хоча виходить не надто щиро. У двадцять п’ять — і без хлопця! — виглядає якось несерйозно, тож будь-яка згадка про залицяльників мене неабияк бентежить. Людмила Степанівна, звісно, не хоче образити, але кому, як не їй — головній пліткарці села — знати, що в мене геть нікого немає.