Частина 1. Гординя

— Заради Бога, Мар’яно, звільни хоча б одне вухо! — мати безжалісно вириває навушник, змушуючи мене підстрибнути на сидінні.

Дальня дорога завжди навіває на мене сон, особливо коли за вікном монотонно тарабанить шпаркий дощ. Я дивлюся крізь лобове скло й спостерігаю, як двірники відчайдушно борються з дощовими краплями, яким, здається, немає ні початку, ні кінця. Асфальт тягнеться нескінченною сірою смугою, що то зникає з виду, то знову з’являється перед очима завдяки невтомним двірникам.

— Що на цей раз сталося? — незадоволено бурмочу я, здіймаючи брову, та пирхаю.

— Ми майже на місці, — відповідає мати, ігноруючи мою поведінку. — В селі життя відрізняється від того, що ти звикла бачити. Знаючи тебе, я мушу заздалегідь попрохати поводитися ввічливо, особливо з родичами, які будуть на похоронах. Ніяких закочувань очей, цокання язиком та пихатості! Не дивись на них зверхньо та поважай думку оточення! Якщо тебе про щось попросять — зроби ласку, спокійно допоможи.

Мати міцно стискає кермо, наче намагаючись приборкати почуття, що вирують усередині. Вона так пильно вдивляється в дорогу, що мимоволі закрадається думка: ця жінка просто не здатна дивитися мені в очі. Так, останнім часом наші стосунки дещо зіпсувалися, але ж це не привід топтати мене в болото!

— Дуже потрібно! Мені взагалі начхати на незнайомих людей, — фиркаю, переводячи погляд у вікно. — Невже там так вбого, що ти про таке кажеш? Мені не дванадцять, ма! Я й без тебе розберуся, що до чого. Теж мені…

У відповідь чується лише глибоке зітхання. Таке враження, що це не жінка, а якийсь чайник. Втім, в мене немає настрою спостерігати, як вона закипає, тож я роздивляюся хвилясті доріжки крапель на склі, проводячи по ньому вказівним пальцем.

Мою увагу привертає вивіска з назвою селища, яку я не встигаю прочитати, адже вона дуже швидко зникає з виду. Отже, ми й дійсно майже на місці. 

Вмощуюсь на сидінні й, схрестивши руки на грудях, дивлюся вперед. До селища залишається якихось кількасот метрів, і вже видно низку невеличких будиночків, сам вигляд яких навіює вселенський відчай. Я мимоволі зітхаю — мати, звісно, це помічає. Вона знову заводить мову про мою бундючність та дивиться мені просто в очі з таким роздратуванням, що й у мені закипає злість. Здається, я добряче дістала її останнім часом. Але і я не з тих, хто мовчки терпить, коли на мене підвищують голос.

Ми ще сперечаємось, коли краєм ока я помічаю силует, що стоїть просто посеред дороги. Важкі краплі дощу стікають із сивого волосся, а старе обличчя, вкрите зморшками, здається неприродно блідим. Чорні, бездонні очі впиваються в мене — і я верещу, затуляючи обличчя руками.

Мати різко тисне на гальма, і лише паски безпеки втримують нас на місцях, не даючи вилетіти крізь лобове скло.

— Та що ти в біса твориш, Мар’яно?! Ти мало не вбила нас! — кричить мати.

Моє тіло колотить від жаху: перед очима все ще стоять ті чорні очі, які не виходять із голови. Я починаю плакати, адже емоції вже не піддаються контролю.

— Я… я побачила жінку, — захлинаючись від істерики, кажу тремтячим голосом. — Вона стояла просто на дорозі! У неї були такі очі…

— О, Господи! — скрикує мати, поклавши долоню на серце. — Що ти верзеш? Яка жінка? — все ще роздратовано запитує вона, але градус її кипіння значно зменшується

Мати натискає кнопку склопідіймача, і моє вікно повільно опускається вниз. Я ціпенію від несподіванки: просто навпроти стоїть літня жінка у чудернацькому плащі, схожому на целофановий пакет. Я мимоволі з’їжджаю нижче по сидінню, намагаючись уникнути її погляду. Хоча, якщо чесно, вона зовсім не страшна — радше кумедна.

Її вбрання настільки строкате, що я ледве стримую сміх: чоботи, рожеві колготки, поверх яких ще й шкарпетки, коричнева спідниця до колін, сіра куртка й старенька хустинка. А цей целофановий плащ — просто вишенька на торті!

— Бабо Раю, добрий день вам! — мати натягує привітну усмішку, вдаючи, що щиро рада бачити цю дивакувату стару.

Невже це її я так злякалася? Через неї мало не померла від серцевого нападу. Ще й на матір жаху нагнала! 

— Приїхали на похорон? — запитує бабця, схиляючи голову набік.

В мене виривається смішок від того, наскільки кумедною здається бабуся. Ні тобі «привіт», ні «як справи?» — одразу до головного! Та й дійсно, чого тягнути кота за хвоста?! Я прикриваю долонею рот, аби не зареготати.

— Так, — цідить мати крізь зуби, водночас щипаючи мене за плече. — Щойно в’їхали, навіть до хати ще не добралися! Як почуваєтеся? Як здоров’ячко?

Я скрикую від болю — мати ущипнула надто сильно.

— Вчора всю ніч заснути не могла, коліна боліли! А все через цей клятий дощ! Весь день ллє як з відра! — розійшлася баба Рая, наче цього питання тільки й чекала. — А ще голова, наче в тумані. Бува, геть нічого перед очима не бачу! Оце прочитала в газеті: як паморочиться голова, треба тричі постукати по носі — о воно як! То я постукаю, і наче відпускає. Дохтора таке не підкажуть, їм аби гроші брали! А до нас ставлення яке? Як зі свинями спілкуються!

Баба Рая плює вбік. Згадуючи «дохторів», які так по-свинськи з нею поводилися, вона аж червоніє від гніву, бідолашна.

А мені бабця вже навіть подобається! Я спостерігаю за нею з щирою усмішкою та здивованими очима, наче бачу живого прибульця. Дивовижне створіння ця баба Рая!

— Так, співчуваю, — нещиро каже мати, помітно нервуючи через затягнуту розмову. Але ж сама винна. — Нам вже час, бабо Раю! Ще треба підготуватися до похорону, самі розумієте!

— Так-так! — хрипить стара, після чого бридко прокашлюється. — Мати твоя була хороша жінка! Земля їй пухом! Завжди така усміхнена, чемна і добра. Ми ж за однією партою в школі сиділи, знаєш? І на шкільному хфото разом стоїмо...

— «Хфото»! — не стримуюся від сміху.

Мати кривиться від невдоволення, але намагається тримати чемну усмішку.