Розділ 30

Розділ 30. 

Сонце тільки-но піднялося над кронами дерев. Але Амеліс прокинулася раніше, ніж звикла останніми днями, і кілька хвилин просто лежала, роздивляючись тіні на стелі. Крізь прочинену кватирку долинав прохолодний подих озера, а в саду вже цвірінькали птахи. На краю ліжка вмостився Маркіз. І чекав поки Амеліс остаточно прокинеться.  Він дивився на неї мовчки, але вельми вимогливо.

— Що? — сонно пробурмотіла Амеліс.

Кіт глянув на дівчину так, наче вона щиро не розуміла, що його давно пора годувати.  

— Так, пам'ятаю. Сніданок.

Отримавши своє, Маркіз одразу стрибнув на паркет і рушив до виходу. Він навіть не озирнувся.

— Так поспішаєш вирушити в столицю? — мовила вона йому навздогін.

Кіт зупинився на порозі й глянув на дівчину.

— Не хвилюйся, я знаю, що нам час збирати речі.

Маркіз коротко нявкнув і пішов далі.

— Зрозуміла. Твій вердикт оскарженню не підлягає.

Повернення до столиці вони запланували ще вчора. Відпочинок у Брайденбурзі закінчився, а буденні справи нікуди не зникли: Амеліс чекала робота, а Рейвена — купа замовлень у майстерні.

Пакування речей затяглося до обіду. Маркіз відверто саботував процес: то залізав під ліжко, то сідав у центрі кімнати, то влаштовувався просто у валізі, спостерігаючи, як Амеліс намагається скласти сукні. Він відверто  вимагав до себе уваги.

— Маркізе, дай спокій. Чим швидше я складу речі, тим швидше поїдемо додому.

Кіт навіть не поворухнувся. Він наче навмисне затримував Амеліс.

— Я серйозно.

Він лишень перевів на неї байдужий погляд.

— Зсунься бодай на край!

Кіт із викликом влігся просто на випрасувану блузку.

Амеліс прикрила очі й глибоко видихнула:

— Чудово. Саме її я й планувала вдягти в дорогу.

У відповідь пролунало тихе, переможне муркотіння.

Коли з багажем нарешті було закінчено, Амеліс ще раз повільно обійшла котедж. Вона провела тут лише кілька тижнів, але ці стіни встигли стати рідними. На цій кухні вони з Рейвеном готували вечерю, у вітальні вона чекала на нього з книжкою, а на терасі вони годинами проводжали заходи сонця над озером.

Вона затрималася на порозі й подивилася довкола:

— Що ж, сподіюся, ми ще зможемо сюди приїхати.

—  Ми обов’язково ще сюди повернемося, — пролунав із ґанку голос Рейвена, — і Маркіз зажадає власні апартаменти.

Амеліс обернулася:

— Навіть не сумнівайся. Причому з видом на озеро.

— Я вже збагнув, хто в цьому домі господар.

— Залік здав. Ти швидко вчишся.

Рейвен усміхнувся:

— Готова?

— Поїхали.

Шлях до столиці відчувався зовсім інакше, ніж перша поїздка до Брайденбурга. Тоді Амеліс всю дорогу тривожно дивилася у вікно й думала про невідоме майбутнє. Тепер, сидячи поруч із Рейвеном, вона відчувала спокій — ця дорога стала природним продовженням їхніх спільних днів.

За вікном миготіли ліси, поля та поодинокі селища. Час від часу під колесами спалахувала синя смуга магічної розмітки, коли машина виходила на швидкісну смугу.

Маркіз спочатку чесно сидів у переносці, але незабаром йому це набридло, і його мусили випустити. Він перебрався на заднє сидіння, спирався лапами об підголівник Амеліс і з діловим виглядом стежив за дорогою.

— Штурман оцінює обстановку, — прокоментувала вона.

Рейвен глипнув у дзеркало:

— Тобто я під суворим контролем?

— А як ти хотів?

— Аби він тільки не намагався перехопити кермо.

Маркіз вимогливо нявкнув і продовжував спостерігати.

Амеліс розсміялася:

— Здається, у нього вже є зауваження до твого вміння водити авто.

— Я й не сумнівався.

За якийсь час Рейвен однією рукою дістав із пасажирської сумки паперовий пакунок.

— Тримай.

Амеліс розгорнула шелесткий папір і вловила знайомий аромат: усередині лежали дві духмяні булочки з корицею.

— Ти коли встиг їх купити? — здивувалася вона.

— Дорогою до котеджу забіг і купив ще гарячими.

— Щоб я сумувала за Брайденбургом?

— Ні. Щоб ти не скиглила, що голодна, за п'ять хвилин до виїзду на автобан.

— Я ніколи не скиглю!

Рейвен виразно підняв брову.

— Ну... майже ніколи, — поправилася вона.

— Я просто запам'ятовую факти.

Амеліс відламала шматочок і всміхнулася:

— Ти занадто спостережливий, і це мене трохи лякає.

— Це не вада, а професійна звичка, — відповів він із легкою усмішкою.

Сонце вже сідало, коли вони в'їхали в місто. Столиця зустріла їх звичним розмитим шумом, спалахами неонових вивісок та щільним потоком магічних екіпажів. Після тиші й спокою Брайденбурга цей ритм здавався майже агресивним.

— Як тут усе вирує... — мовила Амеліс, роздивляючись пішоходів.

— Ти просто відвикла від гаміру.

— Мабуть.

Рейвен повернув у її провулок і м'яко пригальмував біля під'їзду. Амеліс не поспішала відстібати ремінь. Спільна подорож завершилася, а разом із нею — ранки біля озера, прогулянки садом Корріни та затишні зупинки на каву. Проте тривоги чи смутку не було: це точно не відчувалося як фінал.

Рейвен дістав речі з багажника й провів її до дверей квартири. Маркіз у переносці примружився й тихесенько нявкав.

— Чого це він? — тихо запитав Рейвен.

— Перевіряє твої наміри. Чи прийдеш ти завтра.

Рейвен поглянув на неї скоса:

— Завтра?

— Якщо ти не проти.

— Я думав, ти захочеш виспатися й побути на самоті.

— Побути на самоті я завжди встигну. А від тебе відпочивати поки не збираюся.

Він на мить затримав погляд на її обличчі, а потім м'яко мовив:

— Тоді завтра.

— Напишеш зранку?

— Обов'язково.

Рейвен ще хвилину стояв поруч, ніби шукав привід не йти одразу, а потім нахилився й торкнувся губами її щоки:

— Добраніч, Амеліс.

— Добраніч, Рейвене.