Розділ 29

Розділ 29.  

Після того вечора нічого особливого начебто й не сталося. Не було гучних слів, урочистих обіцянок чи розмов про те, що тепер між ними все інакше. Просто наступного дня, ближче до обіду, на магфоні Амеліс з'явилося повідомлення.

 **Рейвен:** *«Ти сьогодні вільна?»*

 Вона прочитала його двічі. Не тому, що не зрозуміла запитання. Просто їй сподобалося, що він написав. Пальці самі набрали відповідь:

 **Амеліс:** *«Для тебе — так.»*

 Відповідь прийшла майже одразу. 

**Рейвен:** *«Тоді о сьомій буду біля котеджу.»*

 Амеліс поклала магфон на стіл і тільки після цього помітила, що усміхається. Маркіз, який сидів на підвіконні й старанно вилизував лапу,  підняв голову.

 — Що?

 Кіт дивився на неї своїми бурштиновими очима. Наче хотів про щось запитати.

 — Не починай.

 Маркіз повільно моргнув. І знову почав себе вмивати.

 — Я нічого не сказала. 

Кіт відвернувся до вікна з таким виглядом, ніби саме це й намагався їй пояснити.

 О сьомій Рейвен справді приїхав. Цього разу без таємничих маршрутів, старовинних маєтків і вечері, яку треба було запам'ятати на все життя. Вони просто вирушили гуляти Брайденбургом. 

Увечері місто змінювалося, ставало зовсім іншим. Денний гамір стихав, у вікнах запалювалися лампи, а на перехрестях починали світитися маленькі кристали-навігатори. Вони спускалися вузькими вуличками до озера, зупинялися біля крамничок, розглядали дивні артефакти за склом. В одній із них Рейвен затримався біля полиці з побутовою магією. 

— О, дивись. Він узяв невеликий металевий чайник, який привернув його увагу. 

Амеліс роздивилася і одразу впізнала символ на кришці. — Самопідігрівний? 

— Схоже на те.

 — Тобі не можна Рейвене. Так що йдемо краще далі. Рейвен повернув до неї голову. Його очі світилися смішинками. 

— Чому? 

— Після твоєї історії з чайником? Тобі що, мало було того разу? 

— Це була одна невдала спроба. Тільки одна. 

Він примружився. І Амеліс зрозуміла, що все це навмисно. 

— Ти спеціально мене дражниш. 

— Звичайно. А то ти якась не дуже весела. 

Рейвен поставив чайник назад.

 — Я вже починаю шкодувати, що запросив тебе гуляти. Може потрібно було піти подивитися якусь смішну виставу. 

— Запізно. І давай краще ще прогуляємося. 

— Як забажає моя леді. 

— О, як запахло булочками з корицею. Я вже знаю, де вони продаються. Давай купимо і скуштуємо.

 Цього разу засміявся він. Зрештою чайник залишився в крамниці, зате вони купили  дв гарячі булочки з корицею. Сиділи біля озера на старій дерев'яній лавці, відламували по шматочку й дивилися, як у темній воді спалахують маленькі сріблясті рибки. Амеліс навіть не помітила, коли перестала думати про час. 

Наступного дня Рейвен запросив її на обід. Після обіду вони вирішили пройтися старою частиною міста. Через двадцять хвилин Амеліс зрозуміла, що вже бачила цю крамницю. Ще через п'ять — ту саму арку. А коли вони втретє вийшли до площі з фонтаном, вона нарешті зупинилася. 

— Рейвене. 

— Мм? 

— Ти знаєш, де ми?

 Він спокійно озирнувся, ніби запитання було дивним. 

— Звісно. 

— А куди йдемо? 

— Туди.

 Він упевнено показав рукою в один із провулків. Амеліс з посмішкою подивилася на нього. 

— Ми вже звідти прийшли.

 Рейвен кілька секунд мовчав. Нічого не розуміючи. А потім абсолютно серйозно сказав:

 — Я перевіряв, наскільки ти уважна.

 — І як? Я уважна? 

— Висновок невтішний. Ти дуже уважна.

 Амеліс  весело розсміялася розсміялася.

 — А ти заблукав. 

— Я б сказав інакше, я  досліджував маловідомі райони Брайденбурга. 

— Ми пройшли повз одну крамницю тричі. 

— Тепер вона добре нам знайома. 

Довелося скористатися міським магічним покажчиком. Старенький кристал над перехрестям, почувши запит на маршрут до центральної площі, невдоволено заблимав і показав їм шлях. 

— Він теж нас засуджує, чи я помиляюся, — сказала Амеліс. 

— Не звертай  на нього уваги. 

— Це ти кажеш після того, як привів нас не туди? 

— Саме тому. 

Через кілька днів Рейвен повів її в гості до свого знайомого — місцевого мага-артефактора. Йому потрібно було забрати якісь деталі, і він запропонував Амеліс зайти разом із ним.

 Крамниця-майстерня виявилася напрочуд затишним місцем. Високі полиці займали майже всі стіни. На них стояли кристали різних відтінків, металеві пластини з вирізаними рунами, маленькі скриньки, старовинні механізми, амулети й десятки інших речей, призначення яких Амеліс могла лише вгадувати. Біля вікна стояв широкий робочий стіл господаря. У повітрі пахло деревом, металом і терпким запахом магії. Поки власник відійшов в підсобку шукати потрібні матеріали, Рейвен підійшов до однієї з вітрин. 

— Тобі подобаються такі місця? — запитав він. 

— Тут дуже затишно, — відповіла Амеліс, роздивляючись дивовижні речі довкола. 

— Ти часто заглядаєш у такі майстерні? 

— Коли буваю в місті — так. Тут завжди можна знайти щось цікаве або подискутувати з колегами. 

Рейвен обережно взяв із полиці невеликий срібний медальйон. 

— Дивись, яка цікава робота. 

Амеліс обережно прийняла медальйон з його рук. 

— Що він робить? 

— Зберігає тепло. Якщо носити його близько до тіла, він запам'ятовує температуру власника, а потім може повернути частину накопиченого тепла в холодний день. — Дуже практично. 

— Саме так. Корисна річ.

 Вона повернула медальйон Рейвену. 

— А ти сам робиш подібні речі? 

— Деякі роблю. Зараз переважно захисні артефакти або те, що замовляють клієнти. Але іноді беруся за щось зовсім незвичайне. Просто тому, що хочу перевірити, чи спрацює задум.  Амеліс підняла брову: 

— Як чайник?