Розділ 28

Розділ 28. 

Стрілка годинника застигла на позначці «вісім». Тільки-но її тихий передзвін розчинився в кімнаті, як під вікнами котеджу м’яко зашурхотів гравій. Амеліс ще раз кинула швидкий погляд у дзеркало, розправила складку на світлій сукні й глибоко вдихнула. Хвилювання ніяк не хотіло відступати. Воно сиділо десь під самісіньким горлом і нагадувало про себе щоразу, коли вона намагалася поводитися спокійно.

— Я пішла, — тихо мовила вона коту, який влягся на краю дивана.

Маркіз ліниво перевернувся на інший бік, демонструючи всім своїм виглядом, що двері він зачинить і сам — якщо, звісно, знайде для цього достатньо вагому причину. Амеліс усміхнулася дивлячись на пухнастика.

— Дуже дякую за підтримку.

У відповідь пролунало сонне:

— Мрр...

Відчинивши двері котеджу вона побачила на ґанку Рейвена. У м’якому вечірньому світлі він виглядав зовсім не так, як вчора. Без звичної суворості, у темній сорочці  та глибоко-синьому камзолі, що підкреслював широкі плечі. Вітер трохи розтріпав його темне волосся. Погляд Рейвена ковзнув по Амеліс і затримався на її обличчі. На мить у ньому промайнуло щире, незамасковане захоплення.

— Ти неймовірно виглядаєш, — сказав він низьким голосом і подав їй руку.

Амеліс вклала свою долоню в його пальці, дозволяючи допомогти  спуститися зі сходів.

— Дякую.

Тепло його руки змусило її щоки знову стати червоними.

— А ти так і не зізнаєшся, куди ми їдемо?

— Жодних підказок.

— Навіть маленької?

— Навіть маленької.

— Це нечесно.

— Зате цікаво.

Він відчинив перед нею дверцята магавтомобіля. І допоміг сісти.

— Але обіцяю: пішки повертатися не доведеться.

— Уже заспокоїв.

Амеліс сіла, а Рейвен обійшов автомобіль і зайняв місце водія. За мить магічний двигун тихо загуркотів, і машина плавно рушила з місця.

Амеліс очікувала, що вони повернуть у бік центру, де яскраві вивіски запрошували до ресторанів, а з відкритих вікон долинала приємна музика. Проте Рейвен звернув у протилежний бік — до пагорбів, що щільним півколом обіймали Брайденбург із півночі.

Автомобіль почав повільно підійматися вузьким серпантином. За вікном густішали тіні вечірнього лісу. На ялинових гілках ще лежало денне тепло, і запах нагрітої за день хвої змішувався зі свіжістю, що тягнулася від озера. У салоні тихо грала повільна мелодія — кілька простих нот, які майже губилися в шелесті дерев.

Амеліс повернулася до Рейвена.

— Ми їдемо в гори?

Він скосив на неї погляд. От невгамовна, ніяк не може потерпіти.

— Зараз все побачиш, не спіши. 

— Я така нетерпляча. Це все через хвилювання.

— Не хвилюйся, мила. Ми майже приїхали.

За черговим крутим поворотом дорога закінчилася невеликим мощеним майданчиком. Попереду вимальовувалася стара кам’яна будівля з високими арками та масивною терасою, що виступала просто над схилом. Далі за нею вже нічого не було, крім темного провалля й неба.

Рейвен  зупинив авто. Він вийшов, обійшов авто і відчинив дверцята, подаючи дівчині руку:

— Обережно. Тут кілька нерівних сходинок.

Вона спустилася на кам'яну доріжку, зробила кілька кроків — і завмерла. Перед нею відкрився весь Брайденбург. Мереживо черепичних дахів спускалося до самого озера. Звивисті вулички світилися золотими магічними ліхтарями, а поміж будинками подекуди мерехтіли сині та зелені вогники крамниць. Величезне озеро лежало за містом темною гладдю, на якій уже тремтіли відображення перших вечірніх зірок.

Амеліс мовчала. Вона не могла вимовити слова від побаченої краси.

На самому краю тераси, відгороджений від решти столиків високими кашпо із запашними нічними квітами, стояв невеликий круглий стіл. Над ним ширяли сотні дрібних яскравих іскорок. Це були чарівні метелики. Вони то піднімалися, то опускалися, ніби плавали в повітрі, реагуючи на вечірній вітер.

— Рейвене... це дивовижно, — тільки й змогла вимовити вона, переповнена враженнями. 

— Я сподівався, що тобі сподобається, — він з теплою усмішкою спостерігав за її реакцією. 

— Ти знайшов це місце спеціально для нас? Чому саме його? 

Рейвен на мить задумався, а потім відсунув для неї стілець:

 — Не знаю. Мені здалося, що тобі тут буде добре. 

— Ти вгадав, — Амеліс знову поглянула на сяюче місто внизу. — Саме те, що потрібно. 

— Тоді я можу видихнути, — усміхнувся він.  

— А ти хвилювався?

— Трохи.

— Не схоже.

— Я добре вмію приховувати хвилювання.

— А я вже помітила.

Він усміхнувся.

Офіціант подав вечерю: прохолодне прозоре вино з виразними нотками цитрусу й льоду, запечену з польовими травами річкову рибу, свіжий хліб і соковиті фрукти. Нічого зайвого, нічого надто вишуканого. Страви були простими, але кожна мала свій смак.

Вони їли неквапливо, час від часу перериваючись, щоб поглянути на місто. Розмова теж була легкою, невимушеною. Не було тих незручних пауз, коли люди гарячково шукають нову тему, аби не залишатися в тиші. Їм було добре навіть тоді, коли вони кілька секунд просто мовчали.

Амеліс зловила себе на думці, що поруч із Рейвеном їй не потрібно стежити за кожним словом. Це було незвично, але так  приємно.

Наприкінці вечері офіціант приніс невелику кришталеву таріль. На ній лежали  акуратні тістечка у формі ніжних бузкових півсфер. Лавандово-чорничний мус із дзеркальною глазур’ю був прикрашений тонкими пелюстками.

Амеліс здивовано кліпнула очима.

— Стривай...

Вона підняла на Рейвена здивований погляд.

— Звідки ти знав про ці тістечка? Це ж мої улюблені!

Рейвен ледь помітно посміхнувся й підняв келих.

— Маю свої секретні джерела.

— Рейвене...

— Ну добре, — він засміявся. — Мама згадала, що вчора ви розговорилися про кулінарію і ти розповідала про свій улюблений смак — лаванду з чорницею. Я просто зробив висновки й попросив кондитера приготувати саме їх.

Амеліс взяла десертну ложечку. Вона вже хотіла смакувати цей чудовий десерт.