Розділ 27

Розділ 27. 

Рейвен повертався додому вже тоді, коли сонце остаточно викотилося з-за горизонту й залило Брайденбург золотом. Місто повільно струшувало з себе залишки ночі: на бруківку виходили перші перехожі, у вікнах переливалися ранкові відблиски, а над черепичними дахами розвіювався туман.

Він припаркував магавтомобіль біля батьківського будинку й піднявся на ґанок. Тільки-но клямка дверей клацнула, як із вітальні долинув знайомий голос:

— Нарешті!

Корріна стояла посеред кімнати з чашкою гарячої кави в руках. На її обличчі була суміш удаваного обурення й тривоги, з якою матері зазвичай чекають на повернення блудних синів.

— Доброго ранку, мамо,— сяяв усмішкою Рейв.

— Який іще ранок, Рейвене? Ти де блукав до самого світанку?

Він скинув камзол і необачно кинув його на спинку крісла:

— Відвозив Амеліс. Ти ж сама попросила.

— Це я здогадалася. Але , це десять хвилин, а тебе не було всю ніч.

— Ну... ми трохи заговорилися.

На обличчі Корріни промайнула хитра й зовсім не сувора посмішка:

— Отак прямо «трохи»?

— Мамо...

— Ні-ні, сідай і розповідай. Я чекаю подробиць.

Рейвен хмикнув, важко опустившись у крісло навпроти:

— Я так і знав, що без допиту не обійдеться. Ми просто просиділи на її терасі майже до ранку.

Очі матері спалахнули:

— Цілу ніч? І як вона тобі?

Він замислився на мить, підбираючи влучні слова. Вони спадали на думку легко, без вигадок:

— З нею дивовижно спокійно. Вона розумна, має чудове почуття гумору й нічого з себе не зображує. З нею можна говорити про все на світі — або просто мовчати, і це не здається дивним.

Корріна м'яко усміхнулася:

— Вона й мені сподобалася. Чудова дівчинка.

— Ти ж її бачила лише пару годин.

— Іноді цього цілком достатньо, аби все зрозуміти. До того ж вона врятувала мої троянди!

— Ох, ти знову про свої квіти...

— А що? Те, як людина ставиться до чужої праці й краси, каже про неї куди більше, ніж сотня красивих слів. — Корріна відставила чашку й підійшла ближче до сина. Погляд її став серйозним. — Не втрать її, синку.

— Мамо, ми лише один раз нормально поспілкувалися...

— Я серйозно, Рейвене. У ній є той рідкісний баланс: вона м'яка, але має стержень. Вона розумна, але позбавлена пихи. А головне... поруч із нею ти зовсім інший.

— Який ще «інший»?

— Живий. Не застебнутий на всі ґудзики майстер, який бачить довкола лише креслення та замовлення, а живий чоловік.

Він замовк, вдивляючись у паркет. Слово влучило точно в ціль. Корріна лагідно торкнулася його плеча:

— Якщо вона тобі справді подобається — дій. Є якісь плани?

— Хочу запросити її на побачення. Справжнє. Наше, а не від SoulMatch.

— Тоді постарайся. Здивуй її синку.

— Дякую за надзвичайно конкретну пораду, — усміхнувся він.

— Я мати, це мій обов'язок — давати загадкові натяки, — засміялася Корріна.

Увесь ранок Рейвен провів у роздумах. Дорогий ресторан біля озера? Надто шаблонно. Прогулянка міським парком? Мило, але не те. Театр магічних ілюзій? Точно ні. Амеліс не з тих, кого можна вразити кричущою розкішшю чи пишними декораціями. Їй подобалася магія справжня — та, яка відчувається в повітрі, а не продається в квиткових касах.

І тоді він згадав про одне забуте місце. Стара кам'яна тераса на скелі, далеко над озером. Вона тулилася до схилу пагорба, і звідти увесь Брайденбург відкривався як на долоні: сріблясте водне плесо, гострі черепичні дахи, мереживо вулиць і далекі пагорби на горизонті. Увечері тутешній господар запалював сотні дрібних магічних ліхтарів, а в серпневі ночі над водою зринали зоряні лілії — рідкісне й дивовижне явище.

Він одразу зв'язався з власником закладу і забронював його на цей вечір. А ще попросив щоб столик поставили біля самісінького краю. Ніякої помпезності в стравах: легке вино, свіжі фрукти, запечена з польовими травами риба, пухкий гарячий хліб і ягоди. А також лавандово-чорничні тістечка для Амеліс. Головним має бути краєвид. І вона. Амеліс.

Тим часом Амеліс, провівши Рейвена, нарешті зачинила за собою двері котеджу. Втома навалилася миттєво, важка й тепла. Вона ступила до вітальні й одразу перечепилася поглядом за обурену пухнасту постать.

— Мррр!

Маркіз сидів на килимі й дивився на неї з таким виглядом, ніби його покинули напризволяще принаймні на тиждень.

— Навіть не починай, — виснажено мовила Амеліс. — Я  валюся з ніг. Але тебе погодую. Не переживай.

Дівчина насипала йому корму, присмачила шматочками свіжого м'яса, змінила воду в мисці й попленталася до спальні. Скинула одяг, вдягла легку нічну сорочку й упала на подушки.

— Лише на годинку... — пробурмотіла вона в ковдру й миттєво провалилася в сон.

Прокинулася дівчина від того, що хтось наполегливо будив її, торкаючись носиком щоки.

— Маркізе, ну дай поспати...

Кіт не здався. Він зробив ще один легкий поштовх лапою, а коли зрозумів, що господиня лише глибше заривається в подушку, просто видерся на неї.

— Ай! Ти з глузду з'їхав?!

Амеліс різко сіла. Кіт умостився поруч і вимогливо мявкнув. Вона глянула на настінний годинник і ахнула:

— Ого... вже друга година дня! Я проспала майже вісім годин!

Маркіз задоволено вимовляв своє «мрр» біля дверей, натякаючи, що його внутрішній годинник вимагає повноцінного обіду.

Вони подалися в місто. Денний Брайденбург дихав зовсім інакше, ніж нічний: бруківкою цокотіли підбори, з пекарень долинав солодкий запах ванілі й кориці, а повітря над озером тремтіло від спеки. Вони влаштувалися на літньому майданчику невеликого затишного кафе. Маркіз із королівською поважністю взявся до своєї порції м'яса, а Амеліс замовила прохолодний морс і легкий обід.

Коли вони вже збиралися розрахуватися, її кишеньковий магфон тихо задзенькав. На прозорому екрані пристрою замиготів знайомий магічний знак.

Вона торкнулася його, і над долонею виникло невелике м'яке зображення Рейвена.