Розділ 26

Розділ 26

Ніч огорнула Брайденбург м'якою темрявою. На вулицях уже майже не залишилося перехожих, лише магічні ліхтарі неквапливо освітлювали бруківку золотавими колами.

Рейвен відчинив перед Амеліс дверцята магавтомобіля, і дівчина сіла на переднє сидіння. Він обійшов машину, влаштувався за кермом і завів двигун.

Кілька хвилин вони їхали мовчки. Як не дивно, але ця мовчанка зовсім не здавалася незручною. Навпаки, у салоні витав дивовижний затишок.

Амеліс дивилася у вікно на будинки, що пропливали повз, і все ще не могла повірити, що чоловік, про якого вона так часто думала останніми днями, зараз сидить поруч із нею. Той самий чоловік із першого побачення в саду. І тепер вона знала його ім'я. Рейвен.

— Далеко твій котедж? — запитав він, порушуючи тишу.

— Хвилин десять, якщо їхати через місто до озера. Але твоя мама згадувала, що є й коротший шлях.

— Тоді поїдемо довшим. Ти не проти?

— А я думала, що ти втомився і хочеш відпочити.

Він кинув на неї короткий погляд.

— А ти хочеш швидше позбутися моєї компанії?

— Ні, що ти.

Кутик його губ піднявся.

— Можливо, я  не хочу, щоб ця поїздка закінчувалася занадто швидко.

Амеліс відчула, як щоки охоплює легкий рум'янець, але вирішила промовчати.

Та через кілька секунд Рейвен знову заговорив:

— Амеліс...

— Так?

— Я хотів тебе дещо запитати.

— Запитуй.

Він на мить замислився, ніби підбирав правильні слова.

— Ти була в саду на побаченні від SoulMatch?

Амеліс повернулася до нього.

— У якому саду?

— Там, де росли нічні квіти й біля фонтану стояли лавки.

Дівчина завмерла. Перед очима раптом виникла картина, про яку вона сама не раз згадувала. Вечір. Освітлений ліхтарями сад. Чоловік на терасі, якого вона тоді побачила лише на кілька секунд. Темне волосся. Висока постать. Похмурий погляд. Тоді вона навіть не знала, чому запам'ятала його.

— Так... — повільно відповіла Амеліс. — Була.

Рейвен усміхнувся.

— Я так і думав.

— Ти мене бачив?

— Бачив. Лише мить.

Амеліс широко розплющила очі.

— Серйозно?

— Ми тоді просто випадково перетнулися поглядами. Ти йшла алеєю з якимось чоловіком, тримаючи в руках букет квітів, а я сидів на терасі. В мене теж було побачення від SoulMatch.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Я пам'ятаю тебе.

Тепер уже Рейвен здивувався.

— Пам'ятаєш?

Амеліс усміхнулася.

— Пам'ятаю. Не знала, хто ти. Не знала навіть, чи побачу тебе колись знову, але чомусь запам'ятала.

Рейвен кілька секунд мовчав, звівши погляд на нічну дорогу. Здавалося, що він про щось задумався.

— Я теж тебе запам'ятав. І це було трохи дивно.

— Чому?

— Бо я навіть не знав твого імені. Просто побачив дівчину, яка буквально прикувала мою увагу на кілька секунд, а потім зникла.

— А потім? — тихо запитала вона.

— А потім піймав себе на думці, що шукаю тебе очима в натовпі. І постійно згадую тебе.

— Я теж, — сказала вона майже пошепки.

Але Рейвен почув, повернувся й подивився на неї. Їхні погляди зустрілися. У цій мовчанці спалахнуло виразне розуміння: вони обоє відчули те саме.

— Отже, — нарешті промовив Рейвен, — виходить, ми обоє згадували одне одного.

— Виходить, що так, — усміхнулася Амеліс.

— Ну, тепер ми зустрілися і познайомилися.

— Це вже значний прогрес.

— Безперечно.

Амеліс тихо засміялася. Автомобіль плавно звернув на іншу вулицю. Здається Рейвен вибрав ще довший шлях.

— До речі, — продовжив чоловік, — а як ти взагалі наважилася зареєструватися в SoulMatch?

— А я й не наважувалася. Мене зареєструвала Ліана — моя найкраща подруга. Назвала це «невеликою допомогою в особистому житті».

Рейвен засміявся.

— Звучить знайомо. Мене туди затягнув друг, Крістіан. Сказав, що я занадто багато працюю і майже не буваю серед людей.

— Схоже, наші друзі думають однаково. І вони б дуже здивувалися, якби дізналися, що через їхні старання влаштувати наші долі, ми тоді вперше побачили одне одного. 

— І  зрештою зустрілися та познайомилися в домі моїх батьків, — усміхнувся Рейвен.

На кілька секунд у салоні знову запанувала тиша — затишна й невимушена.

— А скільки побачень у тебе вже було? — запитав він.

Амеліс тяжко зітхнула:

— Достатньо, щоб я почала боятися кремових конвертів.

— Настільки все погано?

— Не все. Деякі були навіть приємними. Але жодне... — вона запнулася, а потім тихо додала: — не змусило мене забути того чоловіка в саду.

Рейвен нічого не відповів, але його пальці помітно міцніше стиснули кермо.

— А в тебе? — запитала вона.

— Приблизно те саме. Я дивився на  дівчат й думав, як втекти з тих побачень.

—Скільки в нас спільного! — засміялася Амеліс. — Хоча сподіваюся, бодай деякі з побачень були не безнадійними. 

Рейвен тільки скривився у відповідь. І вони розсміялися.

— Цікаво, якби тоді хтось сказав мені, що  я підвозитиму тебе додому після вечері з моєю матір'ю...

— Ти б не повірив.

— Нізащо не повірив би.

— Я теж.

Автомобіль виїхав за межі центральної частини Брайденбурга. Навколо стало тихіше. По обидва боки дороги темніли поля, а над ними висіло зоряне небо.

— Розкажи про свою роботу, — попросив Рейвен. — Корріна казала, що ти дуже добре працюєш із магією.

— Вона трохи перебільшує, — усміхнулася дівчина. — Я працюю з магічними закляттями. Створюю захисні чари, іноді допомагаю з артефактами. Найбільше люблю ті випадки, коли стандартне рішення не працює і доводиться вигадувати щось своє. Як сьогодні з трояндами.

— Це вимагає великої точності. Тобі подобається?

— Дуже. Хоча іноді втомлююся, коли все навалюється одночасно. А ти?

— Я працюю в столиці, створюю артефакти. Багато справ, переговорів. Рутина.