Розділ 25

Розділ 25
Повітря у вітальні вмить стало важким і густим від мовчання. Рейвен застиг на порозі, тримаючи в руках свій камзол, а його темний, проникливий погляд прикував до себе Амеліс. Дівчина відчула, як серце солодко й водночас болісно стиснулося в грудях, а руки самі собою міцніше стиснули сукню. Вони шоковано дивилися один на одного, не в змозі вимовити бодай слово чи навіть просто кліпнути очима, наче решта світу в цю секунду перестала існувати.

Дівчина не могла повірити: перед нею стояв той, кого вона так часто згадувала останніми днями, чий образ не виходив у неї з голови після мимовільного погляду в саду. Тишу порушив радісний вигук Корріни. Жінка сплеснула в долоні й зі щирим захопленням вигукнула:

— Рейвене! Синочку! Ти приїхав! Яка ж я рада тебе бачити!

Вона швидко підійшла до сина й міцно обійняла його. Корріна так довго чекала цієї зустрічі, що навіть не помітила тієї іскри напруги, яка спалахнула між молодими людьми.

— Мамо… — голос Рейвена прозвучав дещо хрипко. Він зусиллям волі відвів погляд від Амеліс і тепло обійняв матір у відповідь, хоч у його очах все ще було глибоке приголомшення. — Я вирішив зробити тобі сюрприз і викроїв кілька днів, щоб відвідати тебе.

— О, це найкращий сюрприз у світі! — раділа Корріна, розквітаючи в усмішці.

Вона м'яко розвернула сина до вітальні й поспіхом мовила:

— О, знайомся, це Амеліс. Вона приїхала до нас у Брайденбург відпочивати. А ще ти не уявляєш, який вона професіонал. Вона щойно врятувала мої троянди від попелиці! Створила таке дивовижне магічне заклинання, що садівник Матео просто дар мови втратить!

Рейвен повільно перевів погляд на дівчину. Його обличчя повернуло звичний стриманий вираз, але в глибині очей спалахнула іскра зацікавлення. Кутик його вуст ледь помітно сіпнувся в знайомій усмішці.

— Справді? — м'яко, з ледь вловимими оксамитовими інтонаціями перепитав він, заглядаючи Амеліс просто в очі. — Що ж... дбати про квіти — це неймовірний талант. Приємно познайомитися, Амеліс.

Дівчина відчула, як до щік підступає гарячий рум'янець. Їй коштувало чималих зусиль змусити власний голос звучати рівно:

— Навзаєм... — ледь чутно видихнула вона, намагаючись опанувати власне дихання.

— Проходь, проходь, синку! — клопоталася Корріна, осяяна щастям.  — Зараз будемо вечеряти! Адже ти голодний з дороги. І Амеліс залишиться на вечерю теж!
 Вона повернулася до дівчини :
—Ти ж залишишся?— з проханням в погляді мовила жінка.

— Ой, ні-ні, я справді не можу, мені вже час вертатися до котеджу, та й незручно вас обтяжувати... — розгублено заперечила Амеліс, роблячи несміливий крок до виходу.

Думка про те, щоб залишитися за одним столом із Рейвеном під пильним наглядом його матері, змушувала її серце калатати як божевільне. Їй потрібно було заспокоїтися та побути наодинці. Але й відмовити матері Рейва вона не могла.

Та й Корріна була непохитною. Вона лагідно, але рішуче взяла дівчину під руку:

— Ну яке «обтяжувати»? Ти виснажилася в саду, працюючи з магією, подарувала нам стільки тепла, а тепер хочеш втекти голодною? Навіть не думай! Це не обговорюється. І Маркіза зараз нагодуємо. Рейвене, ну скажи хоч щось Амеліс!

Рейвен, який уважно дивився на дівчину, ледь підняв брови й поволі підійшов ближче. Його висока постать на мить заступила м'яке світло ламп, створюючи між ними інтимний, майже відчутний простір.

— Мама має рацію, Амеліс, — його низький голос пролунав м'яко, але з виразним підтекстом, зрозумілим тільки їй одній. — Опір марний. Краще піддайся. І цей розбишака покуштує смаколиків.

Відчуваючи, як від його близькості всередині все тремтить, Амеліс зрозуміла, що втекти не вдасться, і злегка кивнула, погоджуючись.

— Маркізе, ти де був? — звернувся чоловік до кота, простягаючи руку, щоб легенько почухати пухнастого за вухом.

Але Маркіз лише поважно фиркав і не звертав на нього особливої уваги, посильніше мощучись у руках Амеліс.

— Мамо, давно він знайшовся? — запитав Рейвен, не зводячи підхитрого погляду з гості.

— Не повіриш, Рейвене, Маркіз весь час жив в Амеліс! І саме сьогодні я зустріла їх у парку, — із захопленням розповіла Корріна.

— Дуже цікаво... — тихо мовив Рейвен, і в його голосі прокралася дражлива, м'яка нотка, від якої Амеліс знову почувалася зніяковілою.

Невдовзі вони вже сиділи за великим круглим столом у їдальні, де на них чекала розкішна вечеря. У кімнаті панував затишок. Навкруги розсіювали м'яке світло високі свічки у срібних свічниках, відкидаючи довгі, танцюючі тіні на стіни та створюючи вишукану, ніжну атмосферу. На столі з'явилися запечена риба з ароматними травами, свіжі овочі, хрусткі булочки, паштети та пляшка легкого вина, яке Корріна веліла одразу відкоркувати на честь приїзду сина. Маркіз поруч із захопленням муркотів, отримавши свою порцію вишуканих рибних смаколиків на окремому порцеляновому блюдці.

Вечеря протікала за надзвичайно теплою, невимушеною бесідою. Корріна розквітала на очах, радіючи тому, що син приїхав навідати її, і захоплено розпитувала його про столицю, роботу й справи. Рейвен поводився як ідеальний, уважний син: охоче відповідав матері, жартував і розпитував про її дозвілля.

Проте щоразу, коли Корріна відверталася до служниці чи годувала Маркіза смаколиками, його погляд — важкий, уважний, сповнений невисловлених запитань — миттєво повертався до Амеліс. Він робив це непомітно для матері, але дівчина фізично відчувала цю мовчазну увагу. Рейвен помічав кожну дрібницю: як вона зніяковіло кусала губу, як опускала вії, як торкалася кришталевого келиха. Його темні очі відбивали золотаві відблиски свічок, і в них читалася ціла таємна тайнописна мова. Коли ж Амеліс нагадувала собі бути сміливою й підводила очі, вона ловила його проникливий погляд, від якого по шкірі пробігали солодкі дрижаки, а щоки спалахували рум'янцем. Вони грали в цю таємну, приховану від сторонніх очей гру протягом усієї трапези. Кожна їхня мовчазна дуель поглядів змушувала повітря між ними згущатися.