Розділ 24

Розділ 24

Після пізнього, але надзвичайно смачного сніданку Корріна щиро запросила Амеліс до себе в гості. Дівчина із задоволенням погодилася, адже спілкуватися з цією милою леді було справжнім задоволенням. Та й цікаво було дізнатися більше про Маркіза.

Коли вийшли з ресторанчику, то сіли в авто Корріни  і за кілька хвилин уже в'їжджали крізь ковані ажурні ворота до маєтку. Вийшовши з авто, Амеліс замилувалася будинком та дивовижним садом який його оточував. Дім виявився зовсім не таким вже великим та величним, як столичні особняки. Але від нього віяло неймовірним затишком та домашнім теплом. Двоповерхова будівля зі світлими кімнатами, великими вікнами та різьбленими балконами чудово вписувалася в довколишній зелений пейзаж.

Корріна з радістю показала новій знайомій свій дім, провівши її просторими коридорами, прикрашеними картинами із зображенням місцевих краєвидів. Після цього вони пройшли до затишної вітальні, де через високі вікна лилося м'яке сонячне світло, а в повітрі пахло свіжими квітами. Маркіз, увійшов першим, поважно обійшов кімнату й одразу вмостився на м'який диван, почуваючись тут повним господарем.

— Корріно, — звернулася Амеліс, сідаючи на диван поруч з котом, адже одне питання не давало їй спокою ще від події в парку. — А як же бути з Маркізом? Кому з нас він належить?

Це справді дуже її турбувало, бо вона вже всім серцем прив'язалася до цього гордовитого пухнастика.

— Кіт залишиться з тим, з ким сам захоче, — мудро й спокійно відповіла жінка, усміхнувшись кутиками губ. — Я не буду його забирати, Амеліс. Якщо йому добре з тобою, то нехай залишається. Маркіз — вільна душа, і він сам обирає свою господарку. До того ж, я бачу, який він до тебе прихильний.

Дівчина полегшено зітхнула, відчуваючи величезну вдячність до Корріни за таке розуміння.

 — А як Маркіз взагалі опинився у вас? — з цікавістю запитала Амеліс, погладжуючи пухнастого кота, який солодко муркотів поруч. — Він поводиться так, ніби господар в цьому домі.

Корріна ніжно усміхнулася, і в її очах спалахнули теплі спогади:

— О, це ціла історія! Його мені подарував чоловік на річницю нашого весілля кілька років тому. Мій Джерард знав, як сильно я сумую, коли він та син їдуть у справах, тож вирішив зробити мені сюрприз. Досі пам'ятаю, він зайшов до вітальні, тримаючи за пазухою це маленьке, але вже надзвичайно гордовите кошеня. Воно дивилося на мене такими серйозними й розумними очима, що я одразу закохалася!

Жінка тихо засміялася й продовжила:

— Чоловік жартома назвав його «Маркізом» за його поважну ходу та норовливий характер. З першого ж дня цей пухнастий розбишака вважав себе господарем маєтку. Але бачиш, як цікаво повернулася доля: Маркіз сам вирішив знайти собі нову подругу й прийшов саме до тебе. Я переконана, що він відчув твоє добре серце.

Жінка тим часом попросила служницю принести чай з тістечками. І коли подали тацю з чаєм та смаколиками, вона сама розливала у порцелянові чашки ароматний чай. І поділилася з Амеліс як проводить своє дозвілля. Зараз вона була в Бра′йденбурзі сама, бо чоловік поїхав у справах до столиці. А син, син живе й працює в столиці і  дуже рідко її відвідує. А Корріна так за ним сумує й хотіла б частіше  його бачити.

— Він у мене весь у роботі, навіть приїхати у відпустку не має часу, — зітхнула жінка. — А мені тут часом буває дуже самотньо. Дім здається надто великим і порожнім. Амеліс, люба, чи не могла б ти, поки відпочиваєш у Бра′йденбурзі, іноді навідувати мене?

— З величезним задоволенням! — щиро відповіла Амеліс. — Тим більше, що я нікого тут не знаю. А так буде веселіше і ви покажете мені цікаві місця Брайденбургу′.

—Звичайно, покажу і проведу для тебе екскурсію нашим містечком.

Після чаювання вони вийшли прогулятися мальовничим садом. Маркіз граційно йшов за ними стежкою викладеною світлим каменем уявляючи себе головним охоронцем маєтку. Довкола співали пташки, але, проходячи повз пишні кущі троянд, Корріна засмутилася.

 — Я так люблю ці квіти, але цього року на них стільки шкідників. Мій садівник Матео перепробував вже все. А результат ти можеш бачити.

 Амеліс підійшла ближче й побачила, що на ніжні бутони та листя напала якась дрібна комашня.

— Це трояндова попелиця, — зі смутком мовила господарка маєтку. — Матео каже, що жоден магічний засіб чи відвар не допомагає. Шкідники повертаються знову й знову, нищачи усю красу.

— Я можу допомогти! — запропонувала Амеліс, уважно роздивляючись пошкоджені пелюстки. — Я можу створити спеціальне магічне заклинання відлякування попелиці та інших шкідників. Напевно, краще було б створити артефакт із закріпленим заклинанням, аби воно діяло роками.

— Це було б просто чудово, —сказала Корріна. А щодо артефакту, то мій син якраз займається створенням артефактів... Але його зараз немає поруч, тож для початку підійде й звичайне заклинання.

Амеліс вирішила не відкладати все в довгий ящик і одразу взялася до роботи.  Хоч Корріна й запевняла, що краще б дівчина відпочила. Але ж Амеліс не любила відкладати справи на потім, хоч і була у відпустці.

 Створення такого закляття вимагало неабиякої точності та концентрації, адже потрібно було відлякати комашок, не зашкодивши при цьому самим ніжним квітам. Дівчина глибоко вдихнула, заплющила очі й занурилась у магічні потоки. Вона почала повільно сплітати золотаві нитки заклинання, що м’яко пульсували на кінчиках її пальців. Амеліс витратила декілька годин на розрахунки, філігранне плетиво чарів та їхнє закріплення над кожним кущем у саду.

Коли ж вона нарешті закінчила, троянди засяяли ледь помітним золотавим ореолом, а попелиця почала швидко залишати кущі. Сад мінявся на очах. Корріна була в повному захопленні від майстерності дівчини й щиро дякувала їй за порятунок улюбленого саду та квітів.

—Амеліс! Це неймовірно! Дякую, дякую, тобі, моя люба! Ти врятувала мої квіти, мій сад. Він наче заграв новими фарбами. Ти супер професіонал! — із захватом і щирим захопленням говорила Корріна.