Розділ 23

Розділ 23

Сонячний зайчик весело стрибав по подушці. Він наполегливо намагався розбудити Амеліс, пестячи її щоку, але дівчина лише посміхнулася у сні, трохи зморщила носика та далі солодко спала, зарившись обличчям у м'яку ковдру. Якби не гучний та наполегливий дзвінок у двері, а потім ще й рішуче стукання, вона б точно проспала все на світі.

Коли сонна Амеліс нарешті протерла очі й відчинила двері, то на порозі побачила схвильовану Ліану.

— Ей, ви все проспали! Ти ж збиралася вже їхати на вокзал. Давай швидко збирайся!

— Свята магія, невже ми проспали? Маркізе, швидко сідай до кошика-переноски! Дякую, Лі, що розбудила.

— Та немає за що, ми ж подруги. До речі, магтаксі вже, мабуть, чекає біля будинку. Я як приїхала, то відразу викликала.

— Дякую, дякую, люба! Ти мене просто врятувала!

— Ти б також зробила це для мене, — з посмішкою відповіла Ліана.

Амеліс швидко побігла до ванної кімнати. Дівчина встигла прийняти освіжаючий душ та одяглася в зручний одяг для подорожі. На щастя, речі Амеліс зібрала ще з вечора, тож усі подальші збори пройшли в шаленому ритмі. Передавши ключі від квартири Ліані та попросивши доглянути за оселею, дівчина разом із Маркізом у кошику-переносці вискочила на вулицю. Вони  сіли в магтаксі і швидко помчали до вокзалу. Амеліс встигла застрибнути у вагон в останню хвилину.

— А ось і наше купе, Маркізе, — полегшено зітхнула дівчина, зачиняючи за собою двері. — Зараз ми зручно розташуємося і перекусимо бутербродами.

Купе виявилося надзвичайно затишним. Тут були м'які оксамитові сидіння та велике панорамне вікно, через яке можна було споглядати чарівні краєвиди. Сусідами по купе виявилася мила літня пара, вони їхала навідати своїх онуків.

Амеліс зручно вмостилася та випустила кота з переноски. Перед цим, звичайно ж, запитала в сусідів, чи не проти вони, щоб котик гуляв по купе, а не сидів в переносці. Літня пара була абсолютно не проти котика, і Маркіз швидко вистрибнув на сидіння, поважно витягнув лапки та почав з цікавістю все роздивлятися. Амеліс дістала бутерброди щоб перекусити.  Один відразу дала Маркізу. Також запропонувала й сусідам, але ті відмовилися. Підкріпившись дівчина прибрала крихти за допомогою магії та зручно вмостившись відпочивала.

Усю дорогу Амеліс милувалася мальовничими краєвидами, що калейдоскопом змінювалися за вікном — зелені гаї змінювалися смарагдовими пагорбами та прозорими річками. Вона вела задушевну розмову з попутниками. Старенькі з теплотою ділилися своїми спогадами про дитячі витівки онуків, Амеліс у свою чергу розповідала про свою роботу і те, що вона їде трохи відпочити від міської метушні. Так непомітно проминув час. Маркіз врешті скрутився калачиком та спокійно спав собі під рівномірний стукіт коліс.

Коли потяг нарешті прибув до Брайденбургу, дівчина попрощалася з літньою парою та викликала магтаксі, щоб дістатися до орендованого котеджу поблизу озера. Навколишній краєвид просто вразив її: дзеркальна гладінь води відбивала вечірнє небо, а навколо панувала заспокійлива тиша. Місце виявилося просто казковим.

Вони з Маркізом розмістили речі і вирішили піти кудись повечеряти, адже вже був вечір. Завітали до найближчої затишної кав'ярні, де ситно повечеряли, а повернувшись до будиночка, одразу лягли спати. Амеліс поринула в міцний сон під тихий шелест дерев та лагідне плюскотіння хвиль за вікном.

Ранок зустрів їх лагідним сонячним промінням і кришталево чистим повітрям, сповненим ароматами хвої та свіжості. Здавалося, все довкола і саме повітря тут було просякнуте спокоєм та легкою магією. Дівчина вдягла легку сукню, взяла Маркіза та пішла прогулятися парком і заразом поснідати.

Неспішно прогулюючись, вона роздивлялася все навколо: охайні доріжки, вишукані альтанки та пишні клумби з яскравими квітами. Замилувавшись високими кронами дерев та грайливими відблисками сонця на пелюстках квітів, Амеліс не зогледілася, як Маркіз кудись зник. Хвилину тому він поважно йшов поруч з нею, а тепер немає — стежка виявилася порожньою. Дівчина злякалася і відразу почала шукати свого улюбленця.

— Маркізе, Маркізе! — почала вона гукати, схвильовано роззираючись довкола та заглядаючи за кущі гортензій.

Аж раптом позаду почула м'який, приємний голос:

— Ви когось шукаєте?

Амеліс обернулася і побачила вишукану леді в капелюшку та гарній сукні.

— Так. Мій кіт тільки-но був тут. Я обернулася, а його нема. Зник. Де він міг подітися? Ми тільки-но приїхали на відпочинок, і він уже загубився!

— О, я вас так розумію, — зітхнула леді, співчутливо посміхнувшись. — До речі, я Корріна.

— Амеліс, — представилася дівчина.

— Знаєте, Амеліс, у мене колись теж був дивовижний кіт, породистий і з неймовірно складним характером. Такий розбишака. І він теж отак зник. Але ви не переживайте, нагуляється і повернеться.

Корріна виявилася надзвичайно приємною співрозмовницею. Амеліс трохи заспокоїлася, і вони вирішили повільно прогулюватися стежкою: а раптом кіт вискочить? Так за цікавою розмовою вони й не зчулися, як промайнув час. Амеліс навіть забула про сніданок. Коли ж поглянули вперед, то побачили, що з густих кущів троянд вийшов пухнастий кіт і поважно всівся просто посеред стежки.

— Маркізе! — в один голос вигукнули Амеліс і Корріна.

І обидві враз замовкли, здивовано поглянувши одна на одну.

— Це твій кіт, Амеліс? — перепитала Корріна, примруживши очі й уважно роздивляючись котяру.

— А це ваш кіт? — одночасно запитала Амеліс, яка шоковано переводила погляд з Маркіза на Корріну.

— Так, виявляється, це мій розбишака!

— І мій також... — шоковано промовила дівчина, кліпаючи очима.

— Де ж ти стільки пропадав, Маркізе? — із ніжністю та легким докором в голосі мовила Корріна.

Але кіт тільки байдуже подивився на них, гордовито підняв свій хвіст і покрокував до жінок, наче це вони його змусили чекати.

— Оце так збіг обставин! — здивовано вигукнула Амеліс.