Кажуть, що перше реальне побачення — це як захист курсової роботи перед комісією, де половина викладачів забула вранці випити кави, а інша половина просто щиро вас ненавить. Якщо у магічних тріпах ТікТок-відьмочки Стефанії все відбувалося за чіткими законами дорамового жанру (вітер ефектно дув у спину, софіти підсвічували вилиці, а музика грала прямо з крон карпатських смерек), то реальне життя зустріло нас із Богданом суворою галицькою правдою.
Ми сиділи в затишному куточку кав’ярні «Під клепсидрою». Навколо пахло свіжозмеленою стовідсотковою арабікою, паленим цукром, вологою парасолькою якогось пана за сусіднім столиком та моїм власним, свіжим підлітковим мандражем. Рівень моєї внутрішньої тривожності зараз упевнено наздоганяв бюджет невеликої європейської країни.
Навпроти мене сидів Богдан. Той самий реальний хлопець-мікс, який примудрився поєднати в собі розкішне ІТ-худі мільйонера Іллі, військову виправку курсанта, комп’ютерні окуляри історика Данила та гітару рок-зірки Макса за спиною. Гітара, до речі, зараз кумедно стирчала з-під столу, періодично б’ючи ніжку нашого дерев’яного стільця, через що інструмент видавав тихі, тужливі звуки, схожі на плач інфузорії-туфельки перед іспитом.
— Отже, Софіє, — Богдан акуратно поправив свої комп’ютерні окуляри в тонкій золотистій оправі й подивився на мене своїми великими сіро-сталевими очима. На його лівій щоці з’явилася та сама фірмова ямочка, від якої мої внутрішні метелики синхронно дістали калькулятори і почали вираховувати ймовірність мого повного емоційного колапсу. — Ти стверджуєш, що знаєш цей простір краще, ніж автори путівників. Тоді поясни мені як новоселу: чому в меню цієї кав’ярні кава з якимось «секретним галицьким сиропом» коштує дорожче, ніж оренда електросамоката на три години в Києві? Це через додану вартість містики чи тут реально платять податки за кожну ложку цукру?
Я іронічно примружилася, ховаючи руки в рукава свого звичайного сірого худі. Червоний фартух з кабаном нарешті залишився лежати на складі «Галицьких витребеньок», але фантомне відчуття, що я виглядаю як продавець року, мене не покидало.
— Богдане, — повчальним тоном промовила я, беручи до рук маленьку ложечку. — Це Львів. Тут кава — це не просто рідина з кофеїном для стимуляції твоїх ІТ-мізків. Це ритуал. Це концепт. Сироп, про який ти кажеш, вариться за таємними рецептами з сушених бджіл та сліз стажерів, які не здали НМТ з першого разу. Тому ціна абсолютно виправдана. Краще скажи, чому твій рюкзак екстремала займає половину нашого проходу? Ти туди засунув намет чи запасний комплект середньовічних обладунків?
Богдан голосно розреготався, і цей сміх змусив пана за сусіднім столиком здригнутися й випустити свій круасан прямо на серветку.
— Там мій базовий життєвий набір для виживання в умовах львівської бруківки! — сміючись, відповів хлопець. — Два павербанки, блокнот для кодів, запасна струна для гітари і... військовий статут на випадок, якщо місцеві голуби вирішать влаштувати тактичну атаку на мою безкозирку, яку я чудом залишив у гуртожитку.
Офіціант підійшов до нашого столу з такою витонченою, пафосною повільністю, наче ніс не наше замовлення, а оригінал Галицько-Волинського літопису. Він ефектно поставив перед нами два паперові стаканчики з кавою (бо ми попросили «з собою», про всяк випадок, якщо доведеться тікати від директора крамниці) та велику тарілку з двома гігантськими, гарячими круасанами, що так рясно були политі шоколадним топінгом, аж блищали під світлом люстри.
— Смачного, молоді люди, — сухо кинув офіціант і зник у тумані кавових парів.
— О, гастрономічний стартап року, — ІТ-окуляри Богдана комп’ютерно блиснули в променях світла. — Дивись, Соф, вони полили шоколадом навіть паперову підкладку. Оце я розумію — люксове обслуговування на мінімалках.
Віолончельний та рок-саундтрек у моїй голові, який після зникнення Стефанії мав би остаточно затихнути, раптово увімкнувся знову. Це була дуже дивна, але неймовірно затишна реальна мелодія — суміш легкого вуличного джазу з вулиці Вірменської та тихого шелесту осіннього листя за вікном. Час не зупинявся. Краплі дощу на шибці продовжували стікати вниз, люди ходили по бруківці, а ми сиділи в нашому маленькому коконі реального побачення, і рівень мого щастя впевнено прямував до позначки «максимум».
Богдан упевнено схопив свій круасан. Але, як ви вже знаєте з моєї попередньої київської історії з Іллею, соусна та шоколадна карма в моєму житті працює без збоїв і з жорстокою чіткістю. Хлопець занадто сильно стиснув гарячу випічку своїми курсантськими пальцями, і з іншого кінця круасана з гучним, соковитим звуком вирвався гігантський фонтан гарячого шоколадного топінгу.
ШЛЬОП!
І весь цей чорний солодкий феєрверк з точністю лазерного наведення приземлився прямо на його розкішне, білосніжне ІТ-худі на грудях, попутно прикрасивши його праву щоку жирною шоколадною кляксою, яка робила його схожим на рок-зірку Макса після епічного сламу на сцені Бакоти.
Я завмерла з відкритим ротом. Ложечка випала з моїх рук і кумедно забряжчала об тарілку. Богдан застиг із піднятим круасаном, комп’ютерні окуляри кумедно з’їхали на ніс, а вираз його обличчя став настільки безпорадним, що весь його виправлений військовий пафос просто випарувався за мілісекунду.
— Е-е-е... Богдане, — ледь стримуючи шалений, істеричний підлітковий регіт, промовила я. — Твій військовий статут має пункт про те, як ліквідувати наслідки шоколадної атаки з правого флангу? Бо мені здається, твій капітан-лейтенант зараз оголосив би тобі догану за порушення форми одягу за допомогою кондитерських виробів! Це чистий авангард, стиль «Чернівецька драма»!
#298 в Молодіжна проза
#60 в Підліткова проза
#3519 в Любовні романи
#1556 в Сучасний любовний роман
підліткове кохання, шкільне підліткове життя, кохання і дружба
Відредаговано: 08.11.2026