Коли білий магічний туман, що так безпардонно пахнув одеським штормом, йодом та солоним пломбіром, нарешті змилосердився над моєю бідною підлітковою психікою і вимкнув свій неоновий режим евакуації, я приготувалася до найгіршого. Наприклад, що я зараз падатиму з неба прямо на купол Львівської Опери або приземлюся дупою в кошик із круасанами на площі Ринок.
Проте мої кеди намацали щось абсолютно інше — сухе, плоске і затишне.
Я розплющила одне око. Потім інше.
Різкий морський вітер, істеричні крики одеських чайок та залізобетонний гуркіт хвиль зникли так само раптово, як у моєї мами зникає терпіння, коли вона бачить мої оцінки за чверть. Натомість мої легені заповнив до болю знайомий, концентрований аромат лавандового мила, кориці, сухої карпатської м’яти, старої деревини і... відчаю. Мого власного, хронічного, стабільного відчаю стажера на пів ставки.
Я стояла прямо за скляною вітриною сувенірної крамниці «Галицьких витребеньок». У моїй правій руці була все та ж сіра, трохи волога ганчірка для пилу. Перед очима рівними, пафосними рядами вишикувалися глиняні свистки у формі кабанчиків, шкарпетки з принтом баноша та дерев'яні магнітики з Оперним театром за тридцять гривень штука.
ЦОК... ЦОК... ЦОК... — старовинний настінний годинник над косяком дверей спокійно і нудно продовжував свій монолог. Стрілки показували рівно дванадцяту годину п’ять хвилин дня. П’ять хвилин! Тобто всі мої міжрегіональні романтичні перегони, шалені рок-баси на Бакоті, середньовічні лабіринти Підгірців, велосипедне ралі в Яремче, мільйони на Подолі, вальс у «чернівецькому Гоґвортсі» та військовий бушлат на Приморському бульварі — усе це тривало рівно п’ять хвилин за львівським часом?!
— О ні... — прошепотіла я, і мій голос провучав так жалюгідно, наче в мене відібрали останній банановий йогурт.
Я гарячково опустила погляд на свій аутфіт і ледь не закричала на всю крамницю від шоку. Де важкий чорний бушлат ВМС ЗСУ, в якому я щоночі планувала грітися до кінця зими? Де розкішна оксамитова сукня винного кольору чернівецької графині? Де велетенське ІТ-худі від Іллі кольору латте чи м’який затишний светр великої в'язки історика Данила?
Нічого. Абсолютний, рафінований нуль. На мені було моє звичайне, трохи розтягнуте сіре худі оверсайз, а поверх нього гордо висів червоний фартух з вишитим галицьким кабанчиком. Більше того, я підійшла до маленького круглого дзеркала, що висіло біля полиці з вишиванками, і застигла. Моє обличчя було абсолютно чистим. Жодних слідів карпатського бруду на щоці, жодного почервоніння на лобі від лобових атак на рок-зірок та аспірантів, і навіть туш на очах не розтеклася від одеської зливи.
— Так, Софіє, — сказала я своєму відображенню, і мій голос зрадницьки затремтів. — Варіант перший і найбільш логічний: у тебе просто стався глибокий, якісний, голодний обморок від браку цукру в крові, помножений на передкінематографічний гормональний збій сімнадцятиріччя. Ти з'їла те рожеве шоколадне драже, твій мозок вирішив, що НМТ з біології — це занадто великий стрес, і видав тобі низькобюджетну версію корейського серіалу з українським акцентом. Ніякої магії немає. Ніяких хлопців немає. Є тільки ти, кабанчики і Аркадій.
Згадка про плюшевого пернатого змусила мене судомно схопити свій телефон, який спокійно лежав на прилавку. Екран загорівся. На заставці все так же красувався мій велетенський поролоновий гусак-обіймусь у сонцезахисних окулярах. Жодних пропущених повідомлень у Viber від «Олега Таро», жодного чату з фіолетовим оком Стефанії. Чиста, занудна, суха реальність.
— Ну звісно, — іронічно буркнула я, кидаючи телефон назад. — Мільйонер з Подолу, який пам'ятає мене з дитсадка... Рок-зірка, яка тягне продавчиню шкарпеток на головну сцену фестивалю... Курсант, який розганяє самокатників парасолькою... Софіє, тобі треба терміново зав'язувати з нічними переглядами драм, бо твій внутрішній сценарист уже явно потребує госпіталізації або принаймні консультації шкільного психолога.
Двері крамниці різко прочинилися, і бронзовий дзвіночок видав свій звичний, трохи деревушний звук. Всередину знову забігла Христина, тримаючи в руках паперовий пакет із рогальками.
— О, Соф, ти досі стоїш із цією ганчіркою з таким виглядом, наче в тебе хом’як вкрав паспорт! — голосно проголосила подруга, кидаючи рогалики на стіл. — Я ходила в аптеку за вітамінами, мене не було всього п'ять хвилин, а ти вже виглядаєш так, ніби пережила депортацію в глибоке середньовіччя. Ти взагалі каву пила, яку я тобі принесла?
Я подивилася на Христину, потім на паперовий стаканчик із кавою, від якого все ще йшов слабкий аромат карамельного сиропу. Все було на місці. Світ не перевернувся. Час не зупинився.
— Христь, — тихо і дуже серйозно сказала я, спираючись ліктями на прилавок. — Скажи чесно... я непритомніла тут, поки тебе не було? Ну, може, я впала головою в коробку з драже і кричала щось про велетенський тамбурин чи Конституцію Пилипа Орлика?
Подруга витріщила на мене свої круглі очі й покрутила пальцем біля скроні.
— Соф, ти точно перегрілася на цій роботі. Які обладунки? Який Орлик? Ти стоїш тут рівно в тій самій позі, в якій я тебе залишила. Тільки обличчя таке, наче ти замість цукерки випадково проковтнула батарейку типу ААА. З'їж рогалик з маком, у тебе явно криза сімнадцятиріччя почалася завчасно!
#595 в Молодіжна проза
#151 в Підліткова проза
#5901 в Любовні романи
#2591 в Сучасний любовний роман
підліткове кохання, шкільне підліткове життя, кохання і дружба
Відредаговано: 08.11.2026