Сім перших поцілунків: Львівський апгрейд

Розділ 20. Найнадійніші обійми

       Давайте начистоту: якщо підліткова романтика в кіно — це коли герої стоять на тлі заходу сонця під ідеальний саундтрек і в них навіть волосся лежить волосина до волосини, то в моїй магічно-реальній галицькій інтерпретації це завжди нагадує комедію абсурду з елементами легкої виробничої травми. Проте зараз, коли ми з Богданом відійшли трохи далі від рейок Фунікулера і спустилися на самісінький берег, ближче до одеського порту, ситуація різко втратила свій комедійний флер.

      Шторм на Чорному морі не вщухав. Величезні брудно-зелені хвилі з гуркотом розбивалися об бетонні тетраподи, здіймаючи в повітря цілі хмари солоних бризок. Морський вітер дико сперечався з чайками, які вже просто змирилися з тим, що летять дупою вперед, і навіть не намагалися чинити опір.

        Але мені всередині гігантського, монументального бушлата Військово-Морських Сил України було абсолютно байдуже на погодні аномалії. Я тонула в цій важкій чорній вовні, як хом’як у трилітровій банці, але рівень ментальної безпеки тут перевищував навіть мої найсміливіші мрії про ідеальний притулок під час ядерної зими. Мої брудні кеди, що пройшли всі регіональні краш-тести країни (подільський суглинок, карпатське багно, київську зливу та чернівецький пил), нарешті просто завмерли на вогкій одеській гальці.

       Богдан стояв поруч, обхопивши мої плечі своїми міцними руками, надійно утримуючи мене проти вітру. Його білосніжна безкозирка з чорними стрічками «ВМС ЗСУ» трималася на голові так гордо, наче була офіційною частиною його ДНК, а парадна форма без бушлата робила його схожим на героя патріотичного плаката, який випадково ожив, щоб врятувати одну дуже неслухняну дівчину у фартуху з кабанчиком.

       Віолончельний та маршовий саундтрек у моїй голові, який до цього рубав бадьорі підліткові біти, раптово змінився на неймовірно глибоку, пронизливу та трепетну мелодію акустичного рояля. Час знову сповільнився, перетворюючи штормовий одеський берег на епіцентр найважливішої події мого життя.

       — Знаєш, Соф, — Богдан раптово притих, і його сіро-сталеві очі, які зазвичай світилися шаленим флотським гумором, стали дивно серйозними та глибокими. Він дивився на бурхливий горизонт порту, де далеко на рейді мерехтіли вогні військових кораблів. — Багато хлопців мого віку зараз мріють про легкі стартапи, дорогі тачки з автосалонів чи підписників у ТікТоці. Вони думають, що свобода — це коли ти нікому нічого не винен. Але коли ти щоранку бачиш цей прапор і виходиш у відкрите море, ти починаєш розуміти речі зовсім по-іншому.

       Я заховала ніс у теплий, жорсткий комір його бушлата, уважно слухаючи кожну вібрацію його голосу.

          — І які ж речі, командире? — тихо, без жодної краплі своєї звичної галицької іронії запитала я.

         — Речі про те, що таке справжній захист, — Богдан повернувся до мене, і його обличчя опинилося так близько, що я відчула запах морської солі та його парфуму. Його долоні дбайливо поправили краї бушлата на моїх плечах. — Захист — це не просто вміти махати руками чи технічно кидати хуліганів у чорнобривці. Це коли в тебе за спиною є дім. Твоя земля. Твоя мама, яка чекає твого дзвінка з наряду. І... отака кумедна дівчина у фартуху сувенірного стажера, яка пише вірші в таємний нотатник і боїться НМТ більше, ніж шторму в п'ять балів. Вірність — це не просто слово із застарілих підручників літератури. Це коли ти знаєш, ради кого ти стоїш на цій палубі вночі, коли навколо крижаний туман і нічого не видно. І ти тримаєш цей курс, бо знаєш: якщо ти зламаєшся, твій дім залишиться без прикриття.

       Мамо рідна. Мої внутрішні метелики, які після шести попередніх хлопців мали б лежати в глибокій романтичній комі, раптово прокинулися, вдягли парадні флотські кітелі, вишикувалися на палубі мого шлунка і синхронно віддали честь цьому хлопцю. Рівень емоційного розносу зараз зашкалював настільки, що мій іронічний захисний щит невдахи не просто дав тріщину — він з гуркотом розсипався на дрібні атоми, як той середньовічний лицар у Підгірцях.

       Це був найглибший, найчистіший і найемоційніший момент за весь мій магічний квест. Переді мною стояв не просто красивий актор чи успішний ІТ-геній. Переді мною стояв чоловік. Справжній, надійний захисник, у чиїх обіймах мені хотілося залишитися назавжди, повністю забивши на правила магії, Сихів, крамницю та всю езотерику пані Стефанії.

      — Богдане... — прошепотіла я, і мої очі раптово стали мокрими не від морських бризок, а від якихось абсолютно нетипових для мене сліз щирого підліткового захвату. — Ти... ти просто неймовірний. Дякую тобі за ці найнадійніші обійми у всесвіті.

       Він ніжно, кінчиками пальців, витер краплю води з моєї щоки. Його погляд у м'якому світлі одеських ліхтарів був настільки трепетним і глибоким, що рояль у моїй голові видав фінальний, найпотужніший романтичний акорд.

    Богдан повільно, наче в уповільненій зйомці з найкращих кіношедеврів про кохання, почав заплющувати очі й нахиляти свою голову до мого обличчя. Його тепле дихання торкнулося моїх губ. Я заворожено дивилася на нього, мої повіки теж почали закриватися... І в цю саму секунду мій мозок чітко згадав залізне ПРАВИЛО Стефанії: «ЩОЙНО СПРАВА ДІЙДЕ ДО ПОЦІЛУНКУ — МАГІЯ ЛУСНЕ, ХЛОПЕЦЬ ЗНИКНЕ, А ТИ ПОВЕРНЕШСЯ ДО СВОГО РЕАЛЬНОГО ЖИТТЯ!»

         Але цього разу мені було байдуже.

      — Та нехай воно все лусне! — панічно, але рішуче подумала я. — Я готова! Я хочу цього поцілунку! Я готова повернутися до своїх шкарпеток з кабанчиками, але я зроблю цей вибір сама!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше