Будемо чесними: якби бренд «Оверсайз від ЗСУ» випускав лінію одягу для дівчат з хронічним романтичним нулем в анамнезі, я б стала обличчям цієї рекламної кампанії. Курсантський бушлат Богдана — важкий, чорний, з гордими золотими ґудзиками, на яких красувалися якорі, — виявився справжнім архітектурним шедевром військової думки. Я тонула в ньому, як миша в коробці з-під пральної машини. Рукава звисали десь до колін, поділ похмуро шурхав по одеському асфальту, а комір закривав мої вуха так надійно, що я могла б ігнорувати будь-які зауваження вчителів про підготовку до іспитів.
Але, попри повну втрату моїх і без того сумнівних жіночих обрисів, всередині панувала така люксова тарифікація тепла, що моє серце, підбадьорене ІТ-кавою з Подолу та карпатським медом, остаточно вирішило: «Софіє, розслабся, ми на морі».
Шторм на Приморському бульварі продовжував свій епічний акустичний перформанс, але Богдана це, здається, взагалі не хвилювало. Він ішов поруч у своїй білій флотській сорочці з гюйсом, абсолютно ігноруючи крижані бризки Чорного моря та істеричні крики чайок. Його військова виправка була настільки залізобетонною, що навіть одеський вітер, який щойно намагався зробити з мого шопера повітряну кулю, тепер слухняно обходив його по кривій траєкторії.
— Ну що, Соф, — Богдан весело підморгнув мені своїми сіро-сталевими очима, в яких зараз відображався весь штормовий драйв узбережжя. — Перший етап акліматизації пройдено. Тепер час для головного одеського ритуалу. Ми йдемо їсти морозиво.
Я ледь не зупинилася, наступивши на поділ власного бушлата-гіганта.
— Морозиво?! Богдане, на вулиці осінь, вітер такий, що чайки літають дупою вперед, а море виглядає як киплячий борщ зеленуватого кольору! Яке морозиво?! Мій терапевт у Львові зараз офіційно знепритомнів би від однієї цієї пропозиції!
— Е-е, мала, ти нічого не тямиш у флотських традиціях, — розреготався курсант, легенько підштовхуючи мене ліктем вперед. — Справжній моряк їсть морозиво виключно в шторм. По-перше, воно не тане. По-перше з половиною, це тренує характер. Ну і по-третє, я знаю одну ятку біля Дюка, де продають фірмове пломбірне «Морське» з сіллю. Це як твій галицький шоколад, тільки з одеським акцентом.
За хвилину ми вже стояли біля маленького затишного кіоску, який чудом тримався під поривами вітру. Продавчиня, жінка з таким монументальним одеським виразом обличчя, що її можна було б ставити замість пам'ятника замість деяких історичних постатей, поглянула на наш дует крізь віконце. Перед нею стояла Софія: оверсайз-бушлат до землі, з-під якого стирчать брудні кеди, червоний фартух стажера «Галицьких витребеньок» і вираз обличчя «я просто хочу здати біологію». І поруч — Богдан: еталонний курсант, зять-мрія будь-якої одеської мами.
— Божечки мої, Боря, ти подивися на цю пару, — промовила вона кудись углиб кіоску. — Хлопець — золото, флот України, гордість мами. І дівчинка... дівчинко, тебе що, щойно списали з рибальського судна після трьох тижнів качки? Чому ти в бушлаті четвертого розміру і з кабаном на животі?
— Це концептуальний камуфляж, пані Розо, — сміючись, відповів за мене Богдан, протягуючи їй купюру. — Дайте нам два «Морських з сіллю». Треба підняти бойовий дух екіпажу.
Ми взяли два паперові стаканчики з дерев'яними паличками і пішли далі набережною вздовж Приморського бульвару. Музичний марш у моїй голові, який до цього рубав на повну гучність, перейшов на неймовірно кумедний, іронічний, але дуже теплий підлітковий поп-рок з одеськими мотивами.
— Знаєш, Соф, — Богдан бадьоро колупав паличкою свій пломбір, поки вітер намагався вирвати стаканчик з його рук. — Життя в Академії — це тобі не дорами дивитися. У нас там дисципліна, статут, ранкові шикування. О третій ночі наш капітан-лейтенант може зайти в кубрик і крикнути: «Тривога! Торпедна атака з правого борту!». І ти маєш за сорок секунд одягнутися, схопити протигаз і вдати, що ти дуже радий цій події.
— Жах який, — іронічно пробурмотіла я, ховаючи ніс у сукняний комір. — Мій максимум нічної тривоги — це коли мама заходить у кімнату і каже, що я знову забула виключити світло в коридорі. Оце реально торпедна атака вищого рангу, там протигаз не рятує.
— Ну, це дрібниці, — посміхнувся Богдан, його сіро-сталеві очі світилися неймовірним, хлопчачим гумором. — Найгірше — це коли ми ходили на навчальному катері в Поті. Мене так укачало в перший день, що я хотів написати рапорт про переведення в сухопутні війська, бажано кудись у пустелю Сахару, де найближча вода — це сльози верблюда. Мій старшина подивився на моє зелене обличчя і каже: «Бодю, якщо ти зараз виплюнеш свій флотський обід за борт, я змушу тебе мити палубу зубною щіткою твого сусіда». Знаєш, як це мотивує? Морська хвороба пройшла за дві мілісекунди!
Я голосно розреготалася, ледь не впустивши своє солоне морозиво на бушлат. Весь його мужній образ офіцера-джентльмена так круто поєднувався з цими простими, кумедними історіями про фейли, що мій внутрішній захисний бар'єр невдахи просто розсипався на дрібні пікселі.
Ми повільно підходили до початку великих сходів. Дорога тут ставала трохи вужчою через ремонтні огородження, а бруківка була слизькою від дрібних хвиль і дощу, який знову починав накрапати.
І в цей момент спокійну одеську романтику вирішили безпардонно порушити представники місцевої сухопутної «еліти».
#586 в Молодіжна проза
#148 в Підліткова проза
#5828 в Любовні романи
#2555 в Сучасний любовний роман
підліткове кохання, шкільне підліткове життя, кохання і дружба
Відредаговано: 08.11.2026